Іван Матейко, командир батальйону 78 ОДШП на своїй сторінці у Facebook ділиться власним баченням ситуації на фронті. Війна забрала ще одного героя – бійця, що був не просто підлеглим, а частиною “гвардії”, надійним тилом і опорою Івана.
Військовий зауважує що трагедія сталася через наказ ОТУ, який перевів бійців з підрозділів забезпечення у піхоту. Кухарі,зв’язківці, водії – люди, які за станом здоров’я або через поранення не могли бути на передовій, раптом стали “супер-ефективними піхотинцями”.
“ОТУ це така структура, яка за цифрами не бачить людей. За цією логікою – гіпертоніки-дядьки (які в більшості потрапили у втз/вмз після поранень, або через непридатність за станом здоровʼя), або вузькопрофільні спеціалісти (електрики, водії всіх категорій, звʼязківці) супер-ефективні піхотинці, і коли їх поставити на позиції наша оборона стане стійкою і міцною як ніколи!”, – пише командир батальйону 78 ОДШП.
“Чи маємо ми ПРАВО воювати до останнього бійця в підрозділі?”
Іван Матейко пише, що це табуйована тема обговорень для широкого кола, але серед військових “нормальність”.
“Для командирської ланки в більшості оцінка дещо інша. В більшості командири авторитетних бригад (з іменем, історією) не паряться зовсім щодо відсутності особового складу. Бо “нових пришлють”. А кількість людей в роті на рівні 10-15 чоловік і 20-30% в батальйонах швидше привід для гордості: “от бачите, ми ж воюємо”.
А “в моїх батальйонах на позиціях бійці взагалі не міняються» – говориться з такою інтонацією, що якщо у вас не так то ви лохи, воювати не вмієте”.
Але в цій ситуації, зауважує військовий вимушена героїчність і стійкість тих хто місяць сидить в окопі без звʼязку, а воду і провіант отримує скидами з дрона, приписується командиру, а не тим кого поставили в такі обставини.
“Отже, де межа стійкості бійця на позиціях?”
Іван Матейко розповідає про свого друга і бійця з яким він воює ще з 10 бригади. Руслан «Стетхем». Хлопці про нього кажуть «справжній мужик». Людина зі сталі.
“Під час оборони Нетайлового він тримав оборону в двоповерховому монолітному будинку. За цей час з ним помінялося дві групи, були загиблі, поранені, були хлопці, які не витримали інтенсивності обстрілів і відійшли. Скидами противник спалив все. Подвірʼя перед будинком зрівняли у вертолітний майданчик, з монолітного бетону залишилося півтори стіни. Днів чотири точно противник навіть не намагався просувати в тому напрямку піхоту.
І Руслан тримав цю позицію. В один момент сам. З кулемета косив до останнього. Після купи контузій і поранень. І робив він це все бо знав, що якщо відійде, то хлопці на сусідній позиції опиняться в оточенні і навряд чи вийдуть.”
Відійшов вже коли загроза оточення зникла. Зараз його нагородили орденом «За мужність» і він лікується.
Військовий командир наводить й інший приклад.
“Двоє бійців терміново знімаються і йдуть займати сп (спостережний пост) на позиціях звідки втекли суміжники. Займають їх для того щоб противник не відрізав ще два взводних опорних пункти. Коли на другий день суміжники так і не підійшли, вони самі вийшли на радіостанцію: “ми залишимось тут, бо тоді нас обійдуть”. Останнє що від них почули: “нас оточують”. Позицію вони не здавали до останнього.
Так, були критичні моменти коли довелося виводити кухарів, банщиків, заправників на позиції. Але це було контрольовано, бо знали що через кілька днів проведемо заміну. Поставили їх в другу лінію оборони готувати окопи. Поставили поруч кілька досвідчених сержантів. Тому коли на них випадково вийшли заблукала група противника, вони прийняли бій.
І на третій день з ранковими променями сонця, після зміни, кухарі ще й гордо привели полоненого непальця”.
Іван Матейко ставить питання на загалам: “Як думаєте, скільки фізично такі бійці можуть активно воювати? Скільки часу їм потрібно на відновлення? Чи варто їх знов і знов використовувати щоб затикати дірки в обороні, чи краще зробити сержантами, або поставити вчити нове поповнення?”
“Де має бути межа стійкості на рівні рота/батальйон?”
Є рубежі які просто треба тримати, інакше противник підтягне артилерію, обійде з флангу сусіда, займе пануючу висоту, візьме під вогневий контроль логістику.
Командир наводить приклад межі стийкості за власним досвідом.
“Це коли підрозділ займає оборону на непідготованих позиціях, коли ти мусиш займати саме оцю хату, а якщо її спалили і знищили, а ти відійшов в сусідню – то це вже втрата позиції. А втрата позиції карається.
Це коли ти тримаєш крайню хату в селі тільки тому що поки ти в хаті – село вважається нашим. І пофіг скільки там людей ляже за ту хату. Бо поки ви в тримаєте крайню хату в селі Копиздичі – Копиздичі українське село. І без різниці що та хата вже в оточенні тиждень, туди не можна довезти бк, провізію, неможливо провести евакуацію поранених і загиблих. Ви тримаєте ту хату, бо якщо “втратимо село – буде розслідування, і когось знімуть з посади”. Відновити позиції! Терміново! Хата в Копиздичах і сп в посадці важливо!”
І коли ситуація патова, людей не вистачає на оборону, приймаються рішення: “в бій усіх”, зауважує він.
Тобто мета покладених життя і здоровʼя людей – це боязнь втратити посаду, боязнь бути покараним, на думку військового.
На цьому моменті, наступає відповідальність командирів.
“І найважливіше в цьому всьому ПРАВДА. Правда командира роти сказати, що я виставив позиції не там, бо вважаю інакше, або навіть правда сказати, що людей не стільки як мало би бути.
Правда командира батальйону/бтгр/полку/бригади сказати що у нас недостатньо людей. І цими силами і їхньою мужністю ми витримаємо день/два/тиждень. А далі треба приймати рішення комусь вище.
Бо командир батальйону не вміє “наростіть штурмовиків до 16″ за два дні коли піхоти всього залишилось 4.”
“Інакше ми воюємо до останнього бійця.А людський ресурс у нас не безмежний.”
І таких як Стетхем більше немає, додає Іван Матейко у своєму дописі. Та наголошує, його потрібно берегти. А щоб хтось став хоч на краплинку таким – треба роки досвіду, сталеві нерви і найголовніше – мотивація.
“На нашому напрямку хлопці стримують оборону вже чи не третього батальйону. І перші два рази це був непотріб. Діди по 60 років, зеки, найманці (в тому числі згадані непальці).
Тому коли хтось гине або отримує поранення через цей шлак – це ще образливіше, бо противник давить мʼясом, коли ми обороняємося цвітом нації”.
На останок він згадує цитату одного капітана армії США, який проводив колись йому навчання штурмовим діям:
«Mission First, People Always”.
Командир батальйону 78 ОДШП сподівається, що десь у владних кабінетах зрозуміють, що мобілізація сама по собі не вирішить питання оборони.
“Людьми треба вміти керувати.
Бо дрони, артилерію, снаряди можна дістати. А мотивованих, навчених патріотів більше немає. І “бабы нарожают” не спрацює.
Читайте також, війна і незламність. Що мають зрозуміти українці.
