Поки Україна сама не почне вести війну на своє власне виживання — як росія веде війну на її знищення — стратегічно ситуація не зміниться. Про це пише військовий журналіст Аркадій Бабченко.
Якщо під час війни на знищення, яку веде абсолютно безпринципний, безморальний терористичний супротивник, ви в суботу величезним натовпом у місті, яке він хоче стерти з лиця землі, йдете в супермаркет — ви не незламні, а нерозумні.
Якщо під час війни на знищення ви будуєте міст — ви не незламні, а нерозумні.
Якщо ви будуєте дороги, стадіони, метро, граєте на гітарах у Бармен Диктаті — ви не незламні, а нерозумні. Ви або нарешті починаєте вести війну на виживання. Або вивозите дітей. Або ховаєте дітей. Ніяких інших опцій не існує.
Дивно, що багато хто в цьому моєму тексті про незламність і нерозумність, у тій формулі, яку я там наводжу, помічає тільки два останні пункти — або вивозити дітей, або ховати дітей.
А перший — найочевидніший, ну, принаймні, для мене — переводити країну на військові рейки, переходити нарешті у стан війни на виживання, коли всі засоби, всі резерви, всі думки спрямовані тільки на одну мету — вижити й перемогти, до якої рвешся всіма кишками, — узагалі не заходить у свідомість.
Цей пункт не був помічений взагалі. Щодо нього не було жодного коментаря. Усі коментарі тільки в стилі «а якщо всі поїдуть» і «що ж нам тепер, по магазинах не ходити». Наче в суспільній свідомості стоїть блок на цей найочевидніший рецепт. Та він, власне, і стоїть.
Усі ці марафони, позитивні канали, позитивні новини, позитивні блогери, спрямовані на «два-три тижні» і «контрнаступ до самого Армавіра», — цей блок у суспільній свідомості і поставили.
Цей пункт як основу суспільного договору країна зараз не розглядає взагалі. Вікно Овертона завжди відкривається тільки в один бік.
Українці незламні, як ніхто. Українці, як ніхто, довели так свою мужність, стійкість, волю до перемоги, волю до свободи, гідність. Але поясніть мені — чому незламність обов’язково йде в комплекті з якимись дичайшими випадками в усіх сферах управління і життєдіяльності, якої не торкнися?
Що від заяв президента щодо Байдена, що від держоборонзамовлення і будівництва фортифікацій на напрямку удару, про який попереджали і своя власна, і британська розвідки, до будівництва метро за 240 мільярдів, мостів на Оболонь, Євробачень, Усиків та випускного вальсу в Харкові?
Чому незламність має йти тільки в парі з пофігізмом? Хто взагалі придумав цю формулу? А не можна бути незламним і розважливим одночасно? Чи на це накладено якусь фундаментальну заборону в законах антрополології? Та начебто, ні. Немає такого жорсткого закону — або відвага, або розум. Можна змішувати і збовтувати.
Будівництво підземного Харкова — гіпотетично захоплива ідея. Якщо, звісно, вона здійсненна як гідрологічно, так і економічно. Під Гельсінкі ось є підземне майже місто, але там граніти. Якщо ґрунти під Харковом дозволяють — ну, так, теоретично захоплива ідея. Питання тільки — для чого?
Якщо у вас у підземному Харкові будуть до підземного горизонту стояти токарні верстати, за якими все населення, включно з дітьми дванадцяти років, буде точити болванки для снарядів — з токарного погляду це гранично простий виріб, там проблема у виготовленні порохів, а не болванок. Якщо у вас там будуть підземні цехи, в яких усі сто відсотків населення збиратимуть дрони, ремонтуватимуть техніку, збиратимуть скиди, шитимуть медичні рюкзаки і носилки — це одне. Тоді взагалі ні в кого не буде сумнівів у тому, що Україна переможе.
А якщо в цьому підземному місті витрачати по чотириста мільйонів на онлайн казино, репетирувати вальс випускників і будувати новий Епіцентр, а на тактичну медицину четвертий, десятий, двадцятий рік збирати волонтерами по копійках…
Транш від США на $60 млрд — боюся, це останній такий великий транш взагалі. Що від Штатів, що від Європи. Що за Байдена, що за Трампа. Допомога не припиниться, ні, але таких великих поставок, гадаю, уже не буде. Цунамі, яке приходило хвилями, стане стабільним, але невеликим струмочком.
Зупинити наступ росії цей транш, безумовно, здатний. Але поки Україна сама не почне вести війну на своє власне виживання — як росія веде війну на її знищення — стратегічно ситуація не зміниться.
Ви вже вибачте мені, що останнім часом я пишу такі немилозвучні речі, але позитивних патріотів і без мене вистачає.
А ситуація повільно, але вірно повзе в бік точки неповернення. І в якийсь момент обов’язково доповзе до точки, коли назад це вікно Овертона, що розверзлося, закрити буде вже просто неможливо. Нікому буде вже закривати. Усі будуть по цей бік скла.
Читайте також: Україна не може самостійно перемогти більшого суперника, як у боксі. Думка
Джерело: Аркадій Бабченко
Публікації в рубриці “Блоги” відображають винятково точку зору автора.
