Україна не може самостійно перемогти більшого суперника, як у боксі. Думка

фото: Костянтин Ліберов

Український чемпіон світу з боксу в суперважкій вазі відбив суперника-гіганта, але самотужки його країні не перемогти росію, пише відомий британський історик Тімоті Гартон Еш у своїй колонці для the Guardian.

Поки я споглядаю ліс маленьких українських прапорців на Майдані в центрі Києва, які поклали там загиблі родичі як пам’ять про загиблих на війні, до мене звертається кремезний український солдат у бойовій формі. Він служить в елітній 95-й десантно-штурмовій бригаді і вже більше десяти років бореться з російською агресією. «У момент перемоги, — каже він мені, — будь ласка, вилий першу склянку на землю для тих, хто поліг».

Показуючи начебто нормальне життя навколо нас в українській столиці, з молодими людьми, які п’ють у гарних кафе, майже так, ніби це Париж чи Відень, він каже: «Кожен мирний день тут коштує багатьох життів на фронті». Але він захлинається на останніх словах, і його очі наповнюються слізьми. «Вибач вибач!» — вигукує він, збентежений цією хвилиною слабкості. Тоді він ще раз стискає мою руку, хапається за лямки свого рюкзака кольору хакі й марширує крізь цивільний натовп, як привид із окопів Першої світової війни.

В Україні цими днями похмурі настрої. Кількість постраждалих продовжує зростати. На військовому цвинтарі у Львові я бачу вдів і матерів, що померли, мовчки сидять біля свіжих могил своїх близьких, похиливши голови, на їхніх обличчях викарбувано довічне ув’язнення страждань. За оцінками медичних експертів, принаймні половина населення страждає від певного ступеня посттравматичного стресового розладу.

Сили владіміра путіна йдуть вперед, використовуючи свою чисельну перевагу та повільність Заходу, щоб забезпечити достатню кількість ППО та боєприпасів. Вони відкрили новий фронт на північ від Харкова, який ближче до російського кордону, ніж Лондон до Оксфорда.

Існує побоювання, що російські війська тепер потраплять в зону радіусу дії артилерії обложеного міста, яке вже обстрілюють російськими ракетами, безпілотниками та плануючими бомбами. Лише вчора я дізнався, що в Харкові прилетіло в друкарню, де нещодавно вийшло українське видання моєї книги «Батьківщини», є вбиті та поранені люди. Головна мета росії, здається, полягає в тому, щоб розтягнути лінію фронту довжиною приблизно 1000 км, щоб, поки Україна відволікає війська для захисту Харкова, армія путіна могла просуватися на схід, захоплюючи більше Донецької та Луганської областей, які, як він уже стверджує, є безповоротною частиною російської федерації. Один західний військовий експерт каже, що це «момент загрози» для України.

Майор Андрій Підлісний, командир батальйону, який перебуває на службі з перших днів повномасштабної війни, каже мені, що настрій у його військах «недобрий». І, додає він, «Вони думають, що настав час іншим йти воювати». Але де ті інші? Минулого тижня нарешті набув чинності закон про зниження призовного віку до 25 років, який викликає гарячі суперечки, але куди б я не повернувся, я чую історії про молодих українських чоловіків, які намагаються уникнути призову.

Російські повітряні удари знищили майже половину енергетичних потужностей країни. Навіть зараз, влітку, люди часто відчувають відключення електроенергії. За оцінками одного експерта, за нинішньої потужності багато українців можуть відчувати відключення електроенергії до 12 годин на добу наступної зими – а зими тут дуже холодні.

Зростає гнів на Захід за те, що він не робить достатньо швидко, щоб дати можливість країні захистити себе. Один високопоставлений урядовий міністр сказав мені, що Конгрес США «український народ ніколи не пробачить» нескінченну затримку голосування за останній раунд підтримки України. Також є невдоволення роботою президента Володимира Зеленського, чий термін повноважень закінчився б 20 травня, якби в країні не був воєнний стан, і особливо через адміністрацію президента, яку очолює його могутній силовик Андрій Єрмак. Кілька окремих джерел повідомили мені, що Зеленський, колишня телезірка, одержимо вивчає свої рейтинги – і вони поступово падають.

Цікаво, що одна критика, яку я чув неодноразово, полягає в тому, що він продовжує живити нереалістичні надії на повну перемогу – тобто відвоювання всієї суверенної території України в її кордонах 1991 року, включно з Кримом. Навіть високопосадовці приватно дають більш обережне визначення перемоги.

«Публічно я підтримую те, що говорить президент», — сказав мені один. «Непублічно, я вважаю, що ми повинні вижити як незалежна західна держава, яка має можливість розвитку». І всі глибоко стурбовані тим, що робитиме Дональд Трамп, якщо його переобрать президентом Сполучених Штатів 5 листопада.

Під тиском жахливих втрат, виснаження, травми та занепокоєння щодо зменшення підтримки Заходу громадська думка також дещо змінилася. Наприкінці минулого року Київський міжнародний інститут соціології запропонував респондентам два варіанти того, що робити Україні, якщо «Захід істотно скоротить допомогу». Переконлива більшість у 58% заявили, що країна повинна продовжувати боротьбу, навіть із «ризиками для територій, які контролює Україна». Проте 32% віддали перевагу другому варіанту: «Військові дії припиняються за наявності серйозних гарантій безпеки із заходу, але звільнення [окупованих росією] територій відкладається на невизначений термін».

Зауважте, що це лише у разі скорочення західної допомоги і лише за серйозних гарантій безпеки. Те, яку територію буде втрачено, буде вирішальним для народного вердикту. Одна справа – йти на компроміс щодо Криму та частин Донбасу, окупованих росією з 2014 року; зовсім інше – пожертвувати величезними ділянками української землі між ними, де близько 2,5 мільйонів людей мали свої домівки та засоби до існування до повномасштабного вторгнення.

Чим ширшим буде територіальний компроміс, тим сильнішими повинні бути безпосередні гарантії безпеки Заходу, і тим вірогіднішою буде перспектива членства в ЄС і НАТО в недалекому і невизначеному майбутньому. Навіть у цьому випадку багато українців все одно будуть люті на свій власний уряд за те, що він веде переговори про те, що вони вважатимуть поразкою, і будуть озлоблені на Захід за те, що він фактично змусив їх прийняти це.

Тож Україна опинилася на канаті. Використовуючи цю боксерську метафору, одразу згадуєш нового чемпіона світу у важкій вазі, українця Олександра Усика, який, здавалося, був пригнічений під лютим нападом гіганта Тайсона Ф’юрі, але потім повернувся, щоб виграти за очками в кінці жорстокого поєдинку. 12 раундів.

Перемога з мінімальним результатом у 12 раундах, а не нокаут у п’ятому – найкраще, на що зараз може сподіватися батьківщина Усика.

Велика різниця полягає в наступному: на відміну від боксера, Україна не може самостійно перемогти більшого суперника. Їй зараз потрібна більша і смілива військова підтримка із Заходу, щоб вона могла поставити путіна, як Ф’юрі, на мотузки. Тоді і тільки тоді Україна може дійти до такого результату, який більшість її власного народу вважатиме перемогою, а більшість росіян – поразкою. Це також має бути метою Заходу.

Нещодавно повідомлялось, що Тімоті Гартон Еш віддав свою літературну премію – приблизно 1,4 млн гривень – на ЗСУ.

Джерело: The Guardian

Поділитися...

Translate »