Для багатьох українців після виїзду за кордон щодня постає питання – чи повертатися назад? Коли повертатися? Чи вже можна, чи ще небезпечно. Ті громадяни, які мають можливість працювати за кордоном на рівні з місцевими жителями, ймовірно, постають перед вибором – а чи не залишитися за кордоном на довший термін? І причин для цього багато: безпека, особливо це стосується родин з дітьми, втрата джерела доходу в Україні.
Українська родиною, яка вже переїхала до Бостона за програмою Uniting for Ukraine від уряду США розповіла, як вони адаптуються за кордоном, і, тим більше, так далеко від дому. Історією поділилась Юлія Богатир, яка працює в міжнародному рекламному холдингу.
Після повномастабного вторгенненя Юлія разом з мамою виїхали з Києва до Польщі, а вже звідти дочекавшись барата, який був на окупованій території вирушили до Португалії. Однак згодом дівчина прийняла рішення – жити в Америці. Про деталі переїзду дівчина розповідає robota.ua.
– Коли з’явилися думки про США та як шукали там спонсора?
– Юлія: Нам потрібно було вирішити, чи приймати пропозицію британського офісу і як планувати далі своє життя. Думки й страхи, що були в Україні при виїзді, та давня університетська мрія про США зіграли свою роль. Тож 22 квітня я остаточно вирішила, що далі буду рухатися в напрямку до Америки. Я оголосила це рішення мамі, брату та почала шукати варіанти.
Родина мене підтримала. Був страх перед невідомістю, але ми вирішили спробувати. Знову почався інформаційний ресерч.
Я почала шукати групи в Facebook та всілякі чати. Необхідно було підготувати допис для закритої групи у Facebook, де буде чітко і коротко описано бекграунд нашої родини та мета переїзду до США. Коли я підготувала пост, залишалося знайти спонсора. Вже в цьому процесі я помітила для себе дві основні помилки, яких припускаються українці:
- Надто детальний опис війни в Україні.
- Додавання до постів недоречних фото родини, яка шукає спонсора.
Якщо американська родина подалася до програми Uniting for Ukraine в якості спонсора, то вони точно знають про деталі війни в Україні і хочуть допомогти, тобто дуже вмотивовані до цієї мети. І детальний опис воєнної ситуації буде для них зайвою інформацією. А щодо фото – наші громадяни часто полюбляють робити родинні фотосесії в красивих студійних інтер’єрах. А коли американці бачать такі фото, то в них виникає сумнів, чи зможуть вони забезпечити українцям досить комфортне життя, думаючи, що студійні інтер’єри – це ті умови житла, до яких звикли українці. Це треба враховувати.
Після написання та публікації мого посту, одразу почали відгукуватись американці. Тут постало також питання – як довіряти чужим людям, адже до них доведеться їхати, і досить далеко. Тож, звісно, в такому процесі є багато невизначеності. Не тільки ми маємо викликати довіру до себе, а й повинні довіряти майбутнім спонсорам також.
Ноемі та Френк на прізвище Копенгаген виділялися з-поміж інших потенційних спонсорів тим, що самі перші розповіли про себе. Яка в них родина, що в них є 3 собаки, що живуть у Бостоні. Це викликало довіру.
Перша наша зустріч відбулася онлайн, в Zoom. Познайомилися, поспілкувалися та домовилися, що будемо чекати деталі програми, щоб податися на неї.
– Як готувалися до переїзду?
– Юлія: Вже знайшовши спонсора, ми згадали, що у мого неповнолітнього брата немає закордонного паспорта. Але черговий знак долі – ми знайшли таку можливість, треба було почекати 4-5 тижнів. Весь травень ми спілкувалися зі спонсорами – були регулярні відеодзвінки, вони показували нам дім, зробили room-тур.
У компанії, де я працюю, співробітникам готові здійснити релокейт. Я написала регіональному бостонському HR-фахівцю філіалу нашої компанії, що планую жити в США. Це передбачає кілька інтерв’ю:
- із загальним HR-менеджером;
- з профільним HR-менеджером;
- з людиною посади вашого рівня. На такій зустрічі зазвичай обговорюються практичні робочі задачі, бекграунд, попередній досвід;
- з тімлідом команди, куди подаєтесь (ця роль – непрямий керівник, а скоріше – наставник);
- з директором агенції (не обов’язково).
Вже 13 червня ми отримали інформацію, що паспорт брата готовий. Після отримання паспорта потрібно було онлайн заповнити документи програми Uniting for Ukraine і чекати підтвердження від уряду США. Цей процес займає до трьох днів.
– Який був той самий день – день відльоту до США?
– Юлія: Спонсори допомогли нам з купівлею квитків. Але важливо розуміти – це була їх добра воля, купувати квитки спонсори за цією програмою не зобов’язані. Тож я пообіцяла їм повернути ці кошти.
Це був довгоочікуваний день. В аеропорту Лісабона теж були особливості – паспорт перевірили аж біля гейту, на всіх інших етапах проходження контролю в аеропорту паспорт не запитували. Ми дуже хвилювалися. Біля гейту при перевірці паспортів співробітниця аеропорту раптом сказала нам українською «Добрий день!», – вона виявилася українкою. Це був дуже емоційний момент, ця проста розмова заспокоїла нас.
Тож як Америка зустріла вас?
– Юлія: В аеропорту Бостона співробітники дуже привітно поставилися до нас. Попри потужну підтримку Америки, звичайні американці можуть не знати або не так детально знати новини про війну в Україні. У нас взяли відбитки пальців, додаткової співбесіди з працівниками аеропорту не було, тож уже за 20 хвилин ми зустрілися з Френком.
– Які умови для українців пропонує програма Uniting for Ukraine?
– Юлія: Дозволений термін перебування за програмою U4U до 2 років, але протягом цього часу не можна виїжджати за межі США. Якщо ви залишаєте територію штатів, то втрачаєте статус тимчасового захисту і повторно його отримати вже не можна.
Працювати можна через 6-9 місяців. Важливо розуміти, що всі інші питання (медичне страхування, дозвіл на роботу, отримання водійських прав) в усіх штатах різні. Читайте деталі програми Uniting for Ukraine тут.
Саме в Бостоні, штат Массачусетс, виявилося, що є волонтерська організація International Institute of new England, яка безкоштовно допомагає з упорядкуванням документів та побутовими питаннями. А ще – допомагають з пошуком роботи: ставлять на облік в місцевому так званому «бюро зайнятості».
Також в Массачусетсі передбачені виплати для українців. Ці виплати індивідуальні по кожному випадку. Крім того, для мігрантів передбачені безкоштовні курси з вивчення англійської мови.
Що б ви порадили українцям, які теж планують їхати за цією програмою до США? З якими складнощами людина, ймовірно, зіштовхнеться та як їх можна уникнути?
– Юлія:
- Ретельно підготуватися до написання посту-оголошення про пошук спонсорів. Не пишіть зайвої інформації, подумайте, які фото вашої родини будуть більш доречними. Це мають бути живі, реальні фото з повсякденного життя.
- Не погоджуйтесь одразу на пропозицію спонсора. Спілкуйтеся зі спонсорами більше (онлайн-школи, листування). Необхідно дати собі та спонсорам кілька тижнів, щоб познайомитися і пізнати одне одного.
- Обов’язково підняти питання, на яку підтримку від спонсора можна розраховувати. Що це може бути: піти з вами до різних місцевих інстанцій, допомогти з оформленням документів, профінансувати ваші побутові питання.
- Бути інформаційно обізнаними. Необхідно шукати офіційну та будь-яку корисну інформацію. Інформація в такій справі – це чи не найголовніше!
- Не писати про те, що вам «не потрібна фінансова допомога». Пам’ятайте про те, що в США ви не зможете працювати одразу!
- Ні в якому разі не писати, що «я буду працювати за готівкову оплату» – це ж нелегально! Американці одразу не захочуть з вами мати справу.
- Зняти квартиру одразу не вдасться, треба мати кредитну історію та сплатити оренду на 6 місяців наперед, треба це враховувати.
Дійсно, війна змінила багато планів на майбутнє. І якщо ви вже прийняли для себе рішення починати нове життя в іншій країні – намагайтеся бути дружніми та відкритими. Мати повагу до інших та очікувати поваги також і до вас. Саме з таким настроєм можна побороти будь-які негаразди та, звісно, наблизити перемогу України – навіть, якщо фізично ви далеко від Батьківщини.
