Марічка Марчик – українська співачка, яка тривалий час живе у Канаді. Вона одружена з канадцем, з яким познайомилась під час Революції гідності в Києві, і тоді пара вирішила робити щось для України, пише Укрінформ.
Марічка володіє унікальним «автентичним» голосом. Разом зі своїм чоловіком Марком Марчиком вона співає в гурті «Балаклава Блюз», який вони створили у 2018 році. Марічка активно допомагає нашим воїнам – не лише коштами, які збирає на своїх концертах, а й особистою присутністю на фронті. Їздить на передову як волонтерка, підтримує військових піснями, словами й навіть курси медиків для цього закінчила.
В інтерв’ю Укрінформу Марічка розповіла про свій музичний гурт, виступи на передовій та волонтерську діяльність. А також зізналась, що колись, коли вона жилав Києві, її звали Машею, і вона розмовляла російською.
“Коли якісь друзі з мого минулого пишуть мені: “Машо, привіт”, – мене аж пересмикує… Бо мені здається, що це взагалі не я”, – зауважила Марічка.
Вона каже, що зацікавилась етномузикою, коли вперше почула українські народні пісні.
“В мене стався культурний шок… Не просто там «Два дубки» – бо це все, що тоді на радіо крутили. Я не могла повірити, що народ без музичної освіти може творити таку складну музику, спів поміж нотами…”
“Наші пращури вірили в різні сили природи, духів, силу землі, вогню, води. Плюс вони завжди спілкувалися зі своїми померлими пращурами. А ще ці голоси використовувалися для комунікації на великих відстанях, щоб було чути: з гори на гору чи в полі, коли треба було когось покликати”, – каже вона.
Згодом, навчаючись на першому курсі Київської консерваторії, вона стала співзасновницею гурту українського автентичного співу «Божичі», разом з Іллею Фетисовим і Наталею Сербіною в 1999 році.
За десять років вона “сама в собі відкрила, що може співати”. У Канаді Марічка почала розвиватися в цьому напрямі, допоміг в цьому і чоловік, який “співає дуже гарно”.
“Перетворили весілля на збір коштів”
“У мене таке враження, що я ніколи й не виїжджала з України. Коли ми познайомилися з Марком – моїм теперішнім чоловіком – під час Революції гідності на Майдані, то відразу домовилися, що об’єднаємо наші сили, аби щось робити для України.
Ми навіть наше весілля у травні 2015 року перетворили на збір коштів. Через Фейсбук запросили все Торонто в парк, сказали: не даруйте квітів і подарунків. Ось коробочка для коштів… Ми збирали гроші для такмеду – тоді був дефіцит аптечок. До нас на весілля прийшло 5 тисяч чоловік… Нас і зараз часом зустрічають незнайомці на вулицях Торонто й кажуть: “А ми були у вас на весіллі”. Про нас навіть Reuters писали.
Так ось уже на весіллі ми назбирали купу грошей для України. А потім ми з чоловіком задумали проєкт “Балаклава Блюз”, з яким і зараз збираємо гроші”, – розповідає Марічка.
Свій гурт вона описує так: “це молодіжна музика, з дуже-дуже міцним саундом, який розрахований на стадіонне звучання. Абсолютно унікальний гурт, йому немає жодних аналогів, і, на жаль, немає конкуренції”.
“Ми багато з ним подорожуємо, і цей гурт присвячений війні. Виступаємо з таким відеоекраном, для якого нам українська формація Babylon’13 надала свої кадри, щоб ми їх показували як бекграунд під час виступів.
Наш перший виступ був у 2017 році на Іграх нескорених у Канаді – у присутності Президента України, прем’єр-міністра Канади, нашої команди. Ми презентували там свої перші три пісні”, – каже Марічка.
Пішла на війну ще 2014-го
“Я була волонтеркою, учасницею бойових дій з 2014 року. Тоді я пішла на війну. Теж написала пост у Фейсбуці, спитала, хто мені може допомогти купити все необхідне: амуніцію, форму… Відповів якийсь незнайомий чоловік, ми з ним поїхали у військторг на Видубичах. Він мене повністю вдягнув, я зібрала сумку.
Марко мені пише: «Ой, почекай на мене». А доти я їздила на Донбас просто як музикантка – з Олегом Скрипкою і без нього, з різними мандрівними фестивалями. Де ми тільки не були… Усе літо 2014 року я співала”, – каже жінка.
Вона такж допомагала в одному з київських госпіталів, куди привозили поранених. Приблизно пів року вона щодня просто розмовляла з солдатами, бо “хотіла бути чимось корисною”.
На момент повномасштабного вторгнення Марічка з чолвоіком були у Канаді. Невдовзі, навесні 2022 року до війська пішов її брат.Тоді й вона приїхала до нього в Лиман, що на Донеччині.
“Перед поїздкою спитала брата: “Що тобі привезти?” Він каже: “Привези мені вафельний торт – мій улюблений”. – “Ти що, здурів? Я тобі з Канади торт буду везти? Може, щось серйозніше треба?” – “Знаєш, хочу торт і тебе побачити»”. І я реально везла йому цей вафельний торт”, – пригадує вона.
Потім вона вдруге відвідала брата – і вирішила, що треба знайти можливість, аби побути там довше.
“Познайомилася з командирами. Питаю, чи можна якось тут до вас – ще не знала, у ролі кого. Спочатку думала контракт укласти для служби в ЗСУ, але всі почали мене відмовляти. У мене четверо дітей, Мая ще маленька, шість років. І як покинути гурт – проєкт, який збирає купу грошей для армії? Я довго думала, яким чином поєднати і перебування в Україні, і збирання коштів у Канаді. І ось знайшла шлях для себе – акредитувалася як журналістка від канадського медіаресурсу. І мала можливість перебувати з нашими військовими двічі по місяцю. Обидва рази в танковій роті, де служить брат”, – каже жінка.
Марічка вирішила навчитись такмеду: тоді вона саме дізналась про набір на курси медиків.
“Я написала командирові, що закінчу курс, отримаю сертифікацію, і тоді в роті зможу не тільки піднімати бойовий дух співом чи бесідами з бійцями… Він сказав: “Ну, добре, їдь”. Оскільки він відповідав за мене, то я мусила все в нього питатися.
Він бойовий офіцер з 2014 року. Пройшов і Крим, і Рим… Він мене відпустив, і я два тижні вчилася на цих курсах. Потім повернулася до них у роту і, крім усього іншого, допомагала створити для них логотипи, прапори – разом з художником Нікітою Тітовим. Я йому написала, що я волонтерка в танковій роті, і запропонувала створити логотип. Вийшов просто мистецький шедевр, ми його розмістили на ротному прапорі й на шевронах. Я дуже пишаюся, що до цього причетна…” – розповіла Марічка.
Вручення шевронів відбувалось, за її словами, “зворушливо і кіношно”, у Каневі на могилі Шевченка.
“Коли ми вручали ці ротні шеврони, то командира називали “татом”, а мене “мамою”, – додала вона.
Після того бійці поїхали на Донбас, а Марічка повернулася в Канаду на місяць. А потім приїхала до них на локацію під Бахмут, де була в ролі медика.
“По-перше, перевірила, що в них є взагалі в аптечках. Усе розфасувала й попідписувала. Бо волонтери щось привезли, вивантажили, і ніхто не знав, що це. Медика в них не було, звичайно. І вони до мене ходили реально як до лікаря, коли в них щось болить.
І Новий рік ми зустрічали просто в полі на Харківщині, у якійсь хатині біля Часового Яру. Усі жили по роздовбаних хатах, у яких не було нічого. Я їм і їсти готувала. Інколи там тихесенько щось співала – голосно не можна було, щоб вороги не почули”…
Читайте також: “Їду для України”: канадський волонтер влаштовує благодійні велопробіги
Джерело: Укрінформ
