Школи – це не просто будівлі, де діти здобувають знання. Це – дзеркала громад, або, як їх ще називають, “мікрокосмос суспільства”. Канада глибоко вірить у цю тезу, тому й прагне зробити свої школи багатими та безпечними, місцями можливостей, де всі навчаються разом – і діти, і їхні батьки, і вчителі.
Інклюзія – один із ключових принципів канадської освіти. Її значення тут значно ширше, ніж просто навчання дітей з порушеннями. Інклюзія в Канаді – це про забезпечення доступу до якісної освіти для всіх, незалежно від культури, релігії, мови, раси чи соціально-економічного становища.
Читайте, як саме реалізується інклюзія в канадських школах. Її репортаж розкриває особливості цієї системи та ділиться досвідом, який може бути корисним для української освіти.
Інклюзивне суспільство
До інклюзії Канада йшла поступово – через спільні зусилля батьків та педагогів у 1970-1990-х роках. Тоді люди вимагали зробити транспорт і громадські місця доступними для всіх, лобіювали концепції і програми інтегрованого, а пізніше інклюзивного навчання, гідного проживання в громаді та доступу до професійного навчання і ринку праці для всіх.
Директорка української суботньої школи імені Ю. Липи в Торонто Оксана Соколик 8 років викладала українську мову в одній із католицьких шкіл. Розповідає, що практично в кожному класі є діти, які мають особливості фізичного, розумового чи психічного розвитку. Це широкий спектр – від різних форм аутизму, синдрому Дауна чи синдрому недостатності уваги та гіперактивності до непомітних на перший погляд дислексії, затинання чи схожих особливостей.
“Перше моє враження: цих дітей абсолютно природно сприймають і вітають усі діти у класі. Вони – невід’ємна його частина і мають однакову повагу та увагу від учителів і однокласників”.
Чи заважають такі діти вчитися іншим? І так, і ні, каже Оксана Соколик.
“Коли, наприклад, дитина з аутизмом “застрягає на завданні”, відмовляється щось робити, плаче, то вчитель мусить приділити їй увагу і заспокоїти (якщо в цей момент поруч немає асистента чи вчителя спеціальної освіти), одночасно показуючи іншим дітям приклад спокою і доброзичливого ставлення до всіх. Діти це розуміють і всіляко сприяють. Принаймні при мені не траплялися випадки прояву негативу з боку дітей до своїх товаришів”.
Кожна провінція, управління освіти (School board), федерація вчителів, школа мають свої сайти зі всією необхідною інформацією про інклюзію – особливості навчальних програм, перелік документів для прийому в школу, правила поведінки, вимоги до шкільних приміщень – як от католицьке управління освіти Торонто чи Федерація вчителів провінції Онтаріо.
“Діти з особливими освітніми потребами – не щось “виняткове”, таке, що виноситься за межі суспільства чи групи людей. Ми різні, і в цьому наша сила. Таке доброзичливе ставлення виховується і в школі, і в сім’ї, і загалом у суспільстві. Це ставлення передається з покоління в покоління і є загальною культурою суспільства”, – зазначає пані Оксана.
2009 року неурядова організація “Інклюзивна освіта Канади” (Inclusive Education Canada (IEC)) започаткувала сайт, де можна знайти все, що стосується навчання дітей з особливими освітніми потребами: про політику і принципи інклюзивної освіти у провінціях, практичні поради для роботи в класі, шкільні та стратегії підтримки для вчителів і батьків (психологічна допомога), інструкції, юридичні тонкощі, останні розробки, приклади тренінгів.
Микола Сварник 7 років у Канаді. Перед від’їздом з України координував компонент “Громадянське суспільство” Канадсько-українського проекту “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні” (2008-2013 роки). Розповідає, що в Канаді існує багато різних фондів і програм додаткового фінансування особливих освітніх потреб.
Наприклад, в Онтаріо все додаткове обладнання – візки, комунікативна техніка, допоміжні засоби осіб з інвалідністю, а в дорослому віці – й інші життєві потреби включно з харчуванням, проживанням та транспортуванням – на 75% може фінансувати програма ODSP (Ontario Disability Support Program). Якщо ж сім’я низького достатку, решту 25% теж покриють зі спеціальних фондів.
Особи, які себе не обслуговують, мають право на допомогу персонального асистента до 14 годин на тиждень. Сума компенсацій може досягати 40 тисяч канадських доларів на рік.
“Ніхто не продає вимушено свою машину чи квартиру, щоб забезпечити дитині якусь життєво необхідну операцію чи курс реабілітації, бо це покриває медичне страхування”, – каже він.
Не всім добре у школі
За останні десятиліття в Канаді зроблено чимало, хоча ще є багато родин, які віддають перевагу спеціальним школам (тим, де навчаються тільки діти з ООП). Там, на їхню думку, з дітей, які мають розумові порушення, не глузують.
Після того, як Ліанна Коернер з Оттави побачила, як її син Габріел, учень третього класу, сидить за обіднім столом у шкільній їдальні лише з асистентом у той час, коли сусідні столи переповнені школярами, які жваво щось обговорювали, жінка вирішила перевести свого сина на домашню освіту. У Габріела синдром Дауна.
Не лише цей випадок став вирішальним. Ліанна зізнається: не могла останнім часом дивитися, як Габріел щоранку, плачучи, йде в туалет, а побачивши шкільний автобус, який мав його довезти до школи, хлопчик тікав і ховався. Батьки Габріела хотіли, щоб школа стала для сина його соціальним оточенням, а вийшло навпаки. Там він відчував себе самотнім.
13-річний Аарон Уоддінхем теж відвідує спеціальну школу у Ванкувері. У хлопчика синдром Дауна. Але його мама, Сью Робінс, залишила сина на баскетбольній секції у звичайній школі, яку Аарон відвідував раніше. Саме там, за словами Сью, син отримує найкращий інклюзивний досвід.
“Він просто сяє від щастя, коли грає на рівні з усіма. Адже в нього є відчуття приналежності. Аарон – частина команди”.
Діти з різними порушеннями розповідають, що хоч вони не такі, як усі, не так реагують на зауваження, їхній мозок працює не так, як у всіх, і вони не можуть на рівні з усіма виконувати деякі завдання, – просять, щоб їх приймали саме такими, і нагадують вчителям, що вони теж їхні учні.
Джерело: ”Нова українська школа”.
Читайте також, історія українки про життя та інклюзію в Канаді.
