Історія українки про життя та інклюзію в Канаді

Українці, де б вони не знаходились, серцем завжди залишаються вдома. Війна завдала їм глибоких ран, адже це не просто боротьба за територію, а за незалежність, свободу та право бути собою.

Проект “Наші українці” від Tvoemisto.tv досліджує емоції, з якими стикаються українці за кордоном, з яким хейтом їм доводиться боротися, як вони адаптуються до життя на чужині, чи планують повертатися додому і якою бачать звільнену Україну.

Далі читайте історію Маріанни Гринишин, засновниці рекрутингових агентств AboutHR та ABC Rceruiting Inc., яка розвиває український бізнес у Канаді. Вона виїхала туди з сім’єю через проблеми зі здоров’ям у чоловіка та сина.

Історія Маріанни – це розповідь про те, як відчувати себе прийнятим у чужій країні та чому нас може навчити канадська система інклюзивності.

«Нам дуже пощастило»

Ми з чоловіком родом зі Львова. У 23 роки я переїхала жити і працювати до Києва, і ми вже 13 років живемо у столиці. Тут заснували свою рекрутингову компанію з пошуку ІТ-спеціалістів в Україні та інших країнах Європи. 

Очікували, що буде війна: купили каністру бензину, поставили в гаражі, зняли заощадження в готівці, скасували заплановану поїздку в Амстердам і поїхали машиною в Польщу залагодити деякі справи. Зі собою взяли маленькі рюкзаки. Того тижня в дітей якраз були канікули.

Зупинилися в Замості на три дні. 24 лютого, коли мали повертатися додому, о 5-й ранку подзвонила сусідка з нашого села біля Києва і повідомила, що почався наступ росії. 

Наш будинок якраз біля Василькова, де розташований військовий аеродром та військова частина. Це був один із перших об’єктів, який атакували, тому додому ми вже не їхали. Я вийшла заплатити за проживання в готелі і пам’ятаю, як полька співчутливо запитала: «І що ви тепер будете робити?», я відповіла, що сама не знаю. 

Нам дуже пощастило, що ми опинилися в Польщі і наші діти цього не побачили. Вони й без цього пережили певний стрес. У доньки за цей рік дуже погіршився зір, і тепер вона носить окуляри.

Спершу орендували квартиру в Замості, відтак вирішили переїхати до Вроцлава. Мої родичі, які живуть в Канаді, в Альберті й Торонто, запрошували до себе ще до того, як там запровадили програму підтримки українців. Моєї бабусі рідний брат із жінкою після Другої світової війни виїхав у Канаду. Тут у них народилися двоє синів і донька – мої дядьки і тітка. Тітка нас і зустріла.

Ми мали туристичні візи, бо того літа якраз планували поїхати до них у гості, але за такою візою діти не могли б навчатися. Мій син має аутизм, він не може навчатися онлайн чи взагалі не навчатися. Йому потрібна дисципліна, порядок і безперервний розвиток. Родичі найняли нам юриста, який допоміг розібратися з імміграційною програмою, скласти документи для працівників митниці на той випадок, якщо вони не будуть знати, які документи нам потрібно видати. 

Я дуже мало знала про Північну Америку, хіба що з фільмів. Для прикладу, Калгарі зовсім не схоже на місто в нашому європейському розумінні. Воно складається з великої кількості груп одно- і двоповерхових будинків (нагадують наші села). Це так звані «нейборгуди», різниця лиш у тому, що в кожному такому «селі» є вся необхідна інфраструктура: школи, садки, магазини, кафе, банки, аптеки, клініки тощо. Їдеш трасою, бачиш ці величезні території – прерії, степи і ці хатки. Парки – це поля, що зовсім не нагадують європейські з квітами, фонтанами та деревами.

«У Канаді з великою повагою ставляться до українців»

Українці становлять велику частку населення Канади. До нас тут дуже добре ставляться. Немає такого, як, скажімо, в мононаціональних країнах Західної Європи: якщо ти приїжджаєш, то ти не місцевий і ніколи ним не станеш, навіть якщо знаєш місцеву мову і вже інтегрувався. До речі, коли ми кілька тижнів проживали в Німеччині, то в парку познайомилися з українкою, яка вийшла заміж за німця, побудувала з ним сім’ю, давно вже там мешкає. Вона зізналася, що не має з ким товаришувати, бо німці дуже ввічливі, але в дружніх стосунках стримані. 

В Канаді українця не вважають людиною другого чи третього сорту. Тут у кожного є або бабця, або дівчина, або родич  з України. В Канаді мільйон 200 тисяч українців. Для прикладу, в Саскачевані, провінції у Західній Канаді, в школах вивчають українську, бо там дуже багато наших. Колись тут і ще у двох провінціях (Манітоба та Альберта) безкоштовно давали емігрантам землю, і там селилося багато вихідців з України. 

Так, Канада вважається країною емігрантів, але більшість працедавців вимагають канадського досвіду роботи. Тут надзвичайно важко знайти першу роботу навіть тим, що працюють у ІТ-сфері. Також потрібно дуже добре знати англійську, оскільки багато питань доводиться вирішувати по телефону. Хто має недостатній рівень англійської, об’єктивно не може усунути свої побутові проблеми. 

Але загалом, куди б не пішов, усюди бачиш зв’язок із Україною. Навіть моя нотарка в Калгарі українського походження. І це давніші емігранти, а нових так багато, що йдеш вулицею і можеш вітатися. На яку подію не підеш – там завжди присутні українці. Ба більше, уряд зараз думає над спеціальною програмою, щоб залишити українців-емігрантів, оскільки вони мають дуже добру репутацію в Канаді. Вчора якраз оголосили про спрощену процедуру отримання постійного резидентства особами, які мають членів сім’ї, що є постійними резидентами чи громадянами Канади. Наприклад, якщо у вас син, бабця, брат – постійні резиденти, вам не варто переживати, як отримати статус. 

Ми приїхали до Канади посеред навчального року. Вразило те, що діти щотижня приносили якісь картки в рюкзаках від батьків з пропозицією прийти в гості або із питаннями, що нам потрібно, чим допомогти. Канадці привезуть тобі все необхідне до хати ще й самі поставлять. 

Це багата країна. В більшості людей немає проблем із задоволенням базових потреб. Люди часто усміхаються, щасливі. Ти можеш сидіти на лавочці, повз тебе пройдуть усміхнені чоловік та жінка років 75-80 і розпочнуть із тобою веселу бесіду. У цьому й відмінність: в Україні люди часто не знають, за що мають купити продукти, одяг, взуття, тому їм бракує цієї безтурботності. До слова, дитячі кросівки Skechers у Канаді коштують 30-50 доларів, в Україні вони так само коштують, але в Канаді середня зарплата становить 4 тисячі доларів, а в нас – до 15 тисяч гривень. 

Звісно, спочатку діти дуже хотіли додому. У нас був великий пес, на якому вони каталися і за яким дуже сумують. Але їм потрібні мама і тато, щоби їх любили. Ми з початку вторгнення сім разів переїжджали, і це для них було важко. Додатковим стресом для доньки стала англійська, бо вона нею не розмовляла. Спершу плакала, не хотіла ходити до школи, але через місяць розговорилася і тепер без проблем спілкується, дружить із однокласниками. 

Ми всім пояснюємо, що в Україну прийшли вороги, що в нас війна. Через це син часто повторює, що не хоче до Києва, бо там москалі. 

«Україна – чудова країна, але, на жаль, не інклюзивна»

Ми й далі жили б в Україні, бо чудово почувалися на батьківщині. Впродовж десяти років займалися підбором програмістів для США, Німеччини, Великої Британії, Ізраїлю переважно з України та сусідніх країн, які віддалено працювали на іноземні компанії. Ми мали будинок за містом, діти ходили в гарну школу, тож проблем не було.

Але наше суспільство не є інклюзивним. Ми шукали місце для сина, де його не цькуватимуть, підтримуватимуть, допомагатимуть розвиватися, і знайшли таку школу. Це Britannica School, однак навчання там коштує тисячу доларів за місяць. До того ж ми наймали приватного тьютора, який ходив із сином на заняття. Тільки на навчання витрачали до двох тисяч доларів, а якби ми їх не мали, довелося б відправити сина в школу за місцем проживання. 

Знаю випадок, коли в такій школі батьки голосували, згодні чи не згодні, щоб у їхньому класі навчалася дитина з особливими потребами. І коли мій син із нянею прийшов у інклюзивно-ресурсний центр цієї школи, бо нам треба було взяти деякі документи, то його фахівчиня почала нарікати, мовляв, ми привели малого, а він нічого не розуміє, неуважний. Але це ж інклюзивно-ресурсний центр, його спеціалісти повинні знати, як працювати з особливими дітьми! Тобто в цьому центрі працює професійно непридатна людина, що вже казати про саму школу. І це глобальна проблема. Я вважаю так: якщо тобі не підходить твоя робота, тобі мало за неї платять, то звільнися і шукай собі другу, прийде хтось інший на твоє місце і не буде нарікати.

Також я не раз хотіла записати сина на гуртки, телефонувала, питала про місце, а мені, як правило, відповідали «не знаємо, як інші діти реагуватимуть». 

Серед друзів також були люди, не готові прийняти, зрозуміти. Ми, як ми думали, дружили з однією сім’єю понад 10 років. Одного дня, коли стався прикрий інцидент між нашими дітьми (всі залишилися живі-здорові), мама тої дитини просто перестала з нами спілкуватися.

Мали подібний випадок у Німеччині, який закінчився зовсім по-іншому. Наш син штовхнув значно молодшу за себе німецьку дівчинку, вона впала, вдарилася, я дуже злякалася і підійшла вибачитися. На що її мама відповіла: «Все нормально, у вас чудова дитина, не переживайте». Я тоді аж просльозилася. 

Коли ми приїхали в Канаду, то побачили, що 99% тутешніх людей дуже позитивні. Ніхто до тебе не буде погано ставитися, якщо ти в брудних штанах чи з немитою головою. Тут не оцінюють твій зовнішній вигляд. 

До людей із особливими потребами в Канаді дуже добре ставляться, намагаються їм допомогти. У нашій сім’ї двоє людей із особливими потребами: чоловік має спадкову неврологічну недугу, через яку не може нормально самостійно пересуватися (хвороба Штрюмпеля), а син – аутизм. Був випадок, коли ми виходили після вистави і в коридорі опинилися попереду всіх, за нами вишикувалося багато людей. В Україні нас би неодмінно поквапили або ж оминали, обурюючись, чого так довго йдемо, натомість тут ніхто слова не сказав, усі чемно чекали. Для нашої сім’ї така підтримка дуже важлива.

Фото Маріанни Гринишин для Тvoemisto.tv

Навіть діти тут дуже helpful – готові допомагати. Одного разу ми з сином запізнилися на урок, я довела його до класу (він не спілкується з дітьми, у нього немає потреби в соціалізації, хіба що може привітатися). Син кинув свій ланч-бокс і поплентався на своє місце. Двоє дітей одразу зірвалися з місць, підняли ланч-бокс, рюкзак, підійшли до нього і заговорили. Не тому, що вчителька сказала їм це зробити. В тутешніх сім’ях змалечку виховують дітей, що потрібно допомагати тим, хто цього потребує. 

«Україна – чудова країна можливостей»

До війни Україна дуже швидко розвивалася. Економіка в нас усе ще не сформована, тому дуже багато незайнятих ніш. Просто треба робити якісний продукт, надавати якісний сервіс. Якщо раніше хтось жалівся, що він бідний-нещасний, то, ймовірно, просто лінувався встати з дивана. 

Є, звісно, регіони, маленькі села, де немає великих можливостей для працевлаштування й провадження бізнесу, але так є всюди – у тій самій Канаді чи Німеччині, тоді треба переїжджати в місто. 

В Україні, до речі, найкращий інтернет, бо ми жили в Польщі, Німеччині, Канаді і можемо порівняти. А також найшвидші банківські технології, безпека карток, онлайн-сервіси. Це пов’язане з тим, що ці технології у нас з’явилися порівняно недавно, вони нові, а в сталих економіках значно давніше і, відповідно, дещо застарілі. Україна має багато переваг, ми вже рухалися в правильному напрямку, тому москалі на нас і напали. 

Але є речі, які нам точно треба виправляти. Судова система дуже непокоїть інвесторів, бо ти можеш інвестувати в комерційний об’єкт, а потім не можеш захистити свої права у суді. Мій чоловік колись судився з банком три роки, хоча насправді справу можна було вирішити за кілька тижнів. Також в Україні нікуди не зникла корупція. Побутову, дрібну корупцію вже вдалося побороти з допомогою різних сервісів, тож на споживчому рівні вона не така вже й відчутна, а от на глобальному рівні здолати ще не вдалося.

Багато чого прогресивного відбувається в Україні: і допомога армії, і неймовірне волонтерство, але певні бюрократичні речі якими були, такими й залишилися. Нещодавно я стала платником ПДВ, і найбільші труднощі зі сплатою виникають все ж таки в Україні. Коли ти платник ПДВ, то маєш платити наперед. Тобто клієнт має заплатити тобі, для прикладу, 10 тисяч гривень, ПДВ він іще не заплатив, але ти маєш ті 20% уже переказати на рахунок податкової. Крім того, коли ти платник ПДВ і реєструєш податкову накладну, то податкова ці накладні блокує як підозрілі. У мене з усіма документами порядок, ми є в реєстрі суб’єктів господарювання, які надають послуги з підбору персоналу, складаємо розгорнуті акти про співпрацю з відомою компанією. В підсумку, щоби підготувати документи для розблокування накладної, бухгалтер витрачає цілий тиждень. У Польщі та в Канаді я навіть не відчуваю, що є платником цього податку. Тому є ще над чим працювати, зокрема в податковій сфері.

«Я не бачу можливостей домовлятися з росією»

Я досі зустрічаю багато людей, які вважають, що треба погоджуватися на переговори з росією. Нам треба фізично перемогти в цій війні, позбутися москалів, але треба ще багато працювати, щоби припинити москальський вплив. Я не бачу можливостей домовлятися з країною, яка не дотримала слова. 

Дуже шкода, що гине стільки молодих освічених людей – цвіту української нації. Було б ідеально, якби хтось відокремив нас від них великою огорожею, забетонував цю межу, цей кордон, щоб росіян більше тут не було. Бо росія ніколи не зупиниться, розуміє тільки мову сили. 

До речі, коли зустрічаєш москалів у Канаді, вони, м’яко кажучи, некомфортно почуваються. Я була на технічній конференції в Торонто, на якій зібралося  понад 30 тисяч учасників із різних країн. Мала низку зустрічей і раптом побачила дівчину з хлопцем. У дівчини на бейджику було вказано «Женя». Я радісно запитала, чи вона з України, а вона зніяковіла і відповіла, що з росії. Я так і не подала їй руки, пішла геть, бо їм має бути соромно за те, що вони мають стосунок до росії, що росія вбиває і досі існує.

Поки що ми не маємо куди повертатися в Україні. У нас двоє дітей, і це загроза для їхнього життя. Коли війна закінчиться, подивимося, наскільки швидко все відновлюватиметься. В нашому будинку біля Василькова живуть наші друзі – переселенці з Макіївки. Раніше вони винаймали квартиру у Києві, але коли ми залишили дім, перебралися до нас. 

Читайте також, Канада не продовжуватиме міграційну програму для біженців з України.

Поділитися...

Translate »