Після початку повномасштабної війни в Україні уряд Шотландії запустив схему “супер спонсора” для українських біженців. Сюди від війни втекло більше 20 тисяч людей. Спершу біженців надавали тимчасове житло, наприклад, каюти лайнера в Единбурзі чи Глазго, або номер готелю, а подальша доля і більш довготривале житло були в руках місцевої влади. Platform of Ukraine розпитала українців про їхній шлях у Шотландії.
Окупація, стіни готелю, соціальне житло — історія витримки українських біженців
Молода пара з Бердянська з початку окупації ховалась у підвалах, але з часом повернулась до звичного життя, бо “потрібно щось їсти, а гроші закінчувались”.
“Українки такі, що війна війною, а гарною треба бути!”, — згадує Софія. У Бердянську вона мала власний салон краси. Попри окупацію їздила на роботу на велосипеді, а чоловік її супроводжував.
“Зв’язку там взагалі не було, я казала чоловіку, що, якщо не прийду через стільки-то часу, то можеш хвилюватись”.
“А дівчата записувались так: Софія на дверях писала, в який час буде там, або лишала їм папір і олівець, а вони записували себе самі”, — захоплено розповідає Назар.
Для росіян Бердянськ — це ізольована зона, кажуть вони. Там взагалі не було зв’язку. Ще інколи в лісі пробивався слабкий сигнал від Київстар, але його треба було ловити. Бувало, що ходили по лісу, шукаючи одну поділку, а коли знаходили, приходило нас туди багато. Всі хотіли зв’язатися з рідними, написати, що з нами все добре. Але російські військові одразу розганяли.
“У нас продавались їхні сім-карти, які не діють на території України, і працювали лише до кордону з росією. Навіть родичі не могли поповнити їх. Ми були як у клітці”, — пригадує Софія.
“Доню, я тебе ще побачу?”
День виїзду морально був дуже важким. Там залишились їхні рідні, навіть кішку віддали мамі. Все, що в них було, помістилось у маленьку машину. Подружжя думало, що одразу підуть працювати на парники чи ферми, то брали з собою такі речі, аби переодягнутись в роботягу.
Софія та Назар виїхали 3 липня через Крим. По росії їхали три дні. Дорога була виснажливою, українські номери привертали увагу патрульних, а на паспорт в готелях крутили носом. Вони згадують, що ночували в сауні на дивані. За перший день подолали 1000 кілометрів, а в останній — 1100 км.
“В буферній зоні між росією і Латвією ми дістали грілку. Таку, що в походи брати, — уточнює Назар, — робили чай. А наші українці то шоколадку, то сало, то хліб несли. І ти вже можеш вільно розмовляти, а по росії їдеш і рота закрив, бо страшно. Нам навіть дихалось по-іншому. Ти як пташка в клітці, а потім на волі”, — каже Назар.
Шотландський Робін Гуд
Латвія. Литва. Польща. Німеччина. Франція. Британія. Після переправи поромом вони не спали більше доби. Було настільки важко, що не відчували свого тіла. Втома нестерпна, а тепер ще й дорожній рух з іншого боку. Вони проїхали 1100 км, до готелю їм залишилось лише 50, але потрапили в аварію.
“Заїхали у відбійник, машина перекинулась два рази”, — згадують.
“До нас підбіг чоловік, його звати Робін. Як Робін Гуд. Я ніколи не забуду цього імені. Він і дружина викликали швидку. А я кажу йому: “Це все, що у нас є”, його ці слова дуже зворушили. Люди сказали, що заберуть все, і дійсно забрали все, навіть пляшку з водою”, — згадує Софія.
У неї діагностували закритий перелом двох кісток руки та ризик втратити чутливість. На щастя, операція пройшла успішно.
“Тут в руці в мене дві титанові пластини після аварії”, — показує Софія праву руку.
З лікарні до готелю їх забрали на таксі. Витрати покривав місцевий кансіл. Він також домовився, щоб Назар заночував у лікарні, бо йому не було, де залишитись.
“Ми знали, що будемо жити в готелі на півночі Шотландії, бо друзі вже були тут. Якби їхали самостійно, то потрапили б у хаб, а потім на лайнер”, — каже Назар.
Життя в готелі: виклики на шляху до нового дому
“Коли приїхали в готель, було страшно не знати, що буде далі. Готель розташований біля аеропорту, тож біженці постійно чули зльоти літаків. Для нас цей звук має інше значення, не таке, як для місцевих”, — пригадує Софія.
Там проживало біля 450 осіб, іноді й більше. В готелі було 200 номерів двох типів: одномісний, у такому жили Софія і Назар; двомісний був вдвічі більшим і мав розкладачку для сімей з дітьми. Двомісних номерів було 50. Якщо сім’я велика, їм давали другий номер, але так було не відразу, а коли в готелі майже не залишилось людей.
“В кімнатах все дихало ладаном. Ми навіть міняли номер, бо в першому текла каналізація”, — коментує Назар.
Назар тоді почав працювати автомеханіком, а Софія “відчула на собі”, що таке готель і як біженка, і як співробітниця. ЇЇ рівень англійської дозволяв влаштуватись працювати на рецепції, і вона часто допомагала з перекладом для біженців та адміністрації готелю.
“Зразу вони молодці, дали роботу українцям. Звичайно, це було їм вигідно, бо можна платити мінімалку, а наші люди працьовиті. В готелі прибирало 5 українок, ще 7 дівчат працювали на рецепції, у залі та на кухні, — згадує Софія і додає: — потім нас почали використовувати усюди, навіть стіни фарбувати. Але, звісно, платили нам мінімальну зарплату, тоді як маляр заробляє більше 15 фунтів в годину. Коли ми закінчили весь ремонт, нас звільнили”.
— Чи було у вас достатньо приватності та комфорту?
— Спочатку ще приносили листи про перевірку номерів, а потім заходили, коли хотіли. Дивились на загальний стан кімнати, наявність сміття, перевіряли, чи все працює, і навіть скільки є подушок та чи є чайник. Ну, наші ж теж молодці, багато чого крали, коли їхали геть. Це я вже бачила як співробітник, — коментує Софія.
— Бувало, що о 3 годині ночі не можеш заснути, бо спрацювала пожежна система. Діти дуже боялись, — згадує Назар. Але це було через необережність жильців: і курили, і мультиварками користувались.
— Що було найважчим у побуті?
— Їхнє прання набридало. Нам дозволили приносити свої речі в пакетах та залишати у великому контейнері. Але там не було ні графіку, ні організованості. Тобто, якщо тобі треба одяг на роботу, то ти не знаєш, коли отримаєш його назад: через пару днів, тиждень чи навіть два. Бувало, що речі псували, до нас взагалі потрапляли чужі, а в когось зникали цілі пакети. Врешті-решт ми прали самі, руками. Через рік вони взагалі змінили правила — для одного номеру дозволено приносити на прання один пакет речей.
— Для дорослих готували лише напівфабрикати. Добре, що хоча б для дітей була окрема їжа. Спочатку ще було триразове харчування, а потім то снеки відмінили, то обіди, то сніданки “урізали”. А в номері готувати не можна. В нас не було своєї кухні. Як люди і діти мають харчуватись? Вони казали: “Купуйте бутерброди”. Нам ще було трошки легше, спочатку я могла взяти для Назара обід з вечері, а потім взагалі всім заборонили виносити щось з собою. Вони всю їжу викидали, звичайно, ще собі брали, а нам не можна.
Багато чого керівництво готелю забороняло, коли їм щось не подобалось. Софія згадує, що остання крапля стосовно їжі була, коли перевіряли номер після хлопця, що виїхав.
“Ми зайшли до нього в кімнату, а там гора тарілок з залишками їжі, і вся стіна в плісняві. Після того заборонили виносити їжу. Хоча видали на загал, що це заборона від кансіла. Це було не вперше, коли правила встановлювали вони самі, а прикривались іменем кансілу”.
“Були 3 мікрохвильові у вільному доступі. Можна було приготувати заморожену піцу чи вівсянку запарити. Дуже рятувало, коли обіди заборонили. А потім перший раз спалили їжу, другий раз спалили, і ті мікрохвильовки просто забрали.
Якщо ти не подобаєшся власникам готелю, вони не йдуть на зустріч. Великій родині не вистачало подушки і ковдри, вони ходили і просили, а їм просто не давали. Хоча така можливість була”.
— Чи думали про самостійний переїзд з готелю?
— Ми шукали, хотіли свій куточок, бо постійно всі контролюють, рота закривають, правила встановлюють. Але не могли знайти. Нам просто відмовляли. Пригадує Софія, що знає максимум 10 сімей, які орендували житло, бо так вже допекло їх жити в готелі.
— Чи інформували вас, що буде після готелю і на скільки часу ви там?
— 5 січня всі отримали листа, в якому йшлось про 500 будинків від місцевого уряду, які нам здадуть в оренду на період дії візи.
— Термінів ніколи не було, казали, що є якась черга. Але вона була сумнівною: хтось лише приїхав у готель і через місяць переїхав, а хтось чекав рік. Розселяли теж навмання. Якась жіночка отримала трикімнатну квартиру, а їй не треба було такого великого. Вона ж одна. Це ж і платити за це прийдеться, а опалювати велику квартиру недешево, — згадує Назар.
Соціальне житло для українців в місті Абердин
9 листопада міська влада Абердину заявила, про виділення 6,15 мільйонів фунтів на відновлення порожніх приміщень. Фінансування було забезпечено за рахунок Довгострокового фонду розселення Шотландського уряду.
Членкиня міської ради Міранда Редлі сказала: “Ми надаємо житло в дуже реальному розумінні цього слова”. Загалом передбачалось 500 будинків для українців.
Вже згодом мешканці готелів та гуртожитків отримали листи, в яких йшлося наступне:
“Ви повинні відповісти на пропозицію протягом 48 годин. Якщо ви не відповідаєте, пропозицію буде відкликано, і від вас очікується, що ви самостійно подбаєте про переселення”. Також було про те, що біженців можуть перемістити в будь-яку точку Шотландії, якщо готельний номер потрібен іншим новоприбулим.
фото з особистого архіву авторки
Квартири мебльовані наступним чином: “Килими, лінолеум та штори, плита, холодильник, пилосос, пральна машина, шафа ліжка, стіл та крісла, диван, стартовий пакет із столовими приладами, посудом, постільною білизною та ковдрою”. Коли припиняється оренда, то українські біженці повинні залишити всі надані меблі.
Також повідомлялось, що не доведеться вносити депозит за останній місяць оренди. Ті, хто отримує виплати по безробіттю, може отримати допомогу з виплатою на оренду житла. Але це не стосується комунальних послуг.
500 приміщень для українців були розміщені в секторах із соціальним житлом Абердину. Ідея соціального житла в Британії зародилась після Першої світової війни. Ці будинки були передбачені для солдат, які повернулись з війни. Зараз таке житло отримати може кожен, хто має проблеми з доходом, безпритульний, живе в переповненому або тимчасовому приміщенні.
Соціальні квартири є найдешевшими на ринку. Ціна за квартиру з однією спальнею в Абердині – 370 фунтів, якщо це студія – 270 фунтів. Очікування в черзі на соціальну квартиру може коливатись від року і навіть до трьох. Не треба уявляти це як повністю наповнену квартиру, адже громадяни тут отримують лише стіни, підлогу та ключі. Іноді – грошові сертифікати на допомогу з меблями від певних організацій.
Місцевою радою Абердину було створено окрему схему соціального житла для українських біженців. Вони перебували в повністю окремій черзі на житло, а також всі квартири були мінімально мебльовані та відремонтовані зсередини.
Софія та Назар прожили в готелі пів року, а в лютому отримали пропозицію такого житла. Пригадують, що погодились на перше, що їм запропонували, бо не можна відмовлятись.
“Більше нічого не отримаєш, якщо відмовишся. Хоч квартира була дуже далеко, і нам не сподобалось, але це краще, ніж кімната в готелі”, — пригадують вони.
Кажуть, що коли йшли на перегляд квартири, знали, що треба дивитись на тип опалення. Якщо це електричне, то квитанції за комунальні будуть з шаленими сумами. Краще, щоб там стояв котел, а ще краще – коли вікна пластикові. Але це вже рідкісна удача.
“Ми не одразу дали відповідь, чекали, поки зроблять вікна. Вони дерев’яні, їх просто зафарбували, вони засохли і не відкривались. Ще холодильник стояв на кухні так, що не влазив в кухонник. Ми попросили зробити щось з цим, то вони його просто переставили. Розбита плита в під’їзді так і залишилась. Обіцяли, що зроблять, так нічого і не зробили, — пригадує Назар і додає: — Вони лише хотіли, щоб ми пошвидше погодились. Потім ніякі проблеми не вирішують. В нас труба текла, то ми чекали на них три тижні”.
Дорога до нового житла біженців з Бердянська займає в мене 40 хвилин автобусом з центру Абердину. Але й автобуси не їдуть туди часто, кожні 20 хвилин. Якщо це неділя чи субота, то раз на 40 хвилин.
Проїхавши кілька зупинок, я одразу розумію, що ми в’їжджаємо в соціальний район. Про це говорить ландшафт. Як правило, це окремі щільно забудовані райони паралельно один до одного. Серед них почуваєш себе незручно, моментами моторошно.
Ці будинки мають схоже розміщення вікон — вони невеликого розміру, квадратні та дуже близько одне до одного. Буває, що під’їзди недоглянуті, а сусіди — незахищені верстви населення, адже в Британії соціальне житло є одним із способів боротьби з бездомністю.
У новій домівці біженців з Бердянська живе українська душа і культура. За вікном чужа країна, але кожна кімната наповнена тугою за домом. У коридорі зустрічає наш прапор, а у вітальні – дерев’яна карта світу на всю стіну. Синьо-жовтий колір, що охоплює територію України на карті, викликає в мене думки, що передавали цю карту з України. Але Назар розповідає, що це українського виробництва, і продається тут.
Коли переїхали, то одразу зварили борщ і прали всі речі, які мали, сміючись згадують біженці.
“Це фотографії родини, нас разом, батьки, сестра. Хочеться, щоб навколо було багато того, що близьке нам, і всі свої були поруч. А це ми самі малювали картину. Хочеться все ж таки облаштувати новий дім”, — розповідає Софія.
Ремонт у квартирі дуже простенький: побілені стіни, застелений ковролін, а на кухні ламінат. Пара каже, що тут все хитке, а ремонт не роблять, як у нас.
“У нас як? Ти замовив – і тобі привозять кухонний набір за розмірами, які ти просив. А тут привозять просто листи, вони то все нарізали і склали, як конструктор. У нас стандартний кухонний набір, але він одноразовий… Вони поставили кухонник на підлогу, а потім стелили ламінат. А звукоізоляція? ЇЇ немає. Тут ж дерев’яна підлога, бетону ніякого. Балки лежать, дошка зверху, дошка знизу, і гіпсокартоном все підшито”, — дивується Назар.
Пара отримала два стільці, один стіл та диван. Диван всередині картонний, бильця одразу поламались. Також був стандартний набір посуду, ліжко, пилосос, чайник, плита, пральна машина. В стінах квартири вбудовані комірчини, дві використовують як кладові, а замість шафи та котра найбільша. Все інше купляли самостійно.
Через далеке розташування квартири, довелось купити авто.
“В перший день після переїзду я працювала до 22.30. Чекаю на автобус, а автобуса немає… О пів на 12 ночі тільки сіла в автобус, а їхати ще годину, — пригадує Софія, — ми приїхали до центру, і нам кажуть виходити, бо він не їде до кінцевої. Я вийшла, втомлена, дощ падає, і розплакалась. Не знаю, що робити, відчуваю себе так самотньо, йду по вулиці і спиняю машини”.
Наступного дня Назар сказав: “Я не хочу, щоб ти плакала, і ми купили машину”.
Обоє працюють, тож не мають виплат від держави. Отримали допомогу лише раз — 400 фунтів через місяць по приїзду. Оренда соціальної квартири обходиться їм в 81 фунт на тиждень, на газ витрачають 30 в тиждень, електроенергія — біля 60 в місяць, податок “Council Tax” — біля 120 фунтів.
“Все разом — більше 600 фунтів. Це без страхування та податку за машину”, — уточнює Назар.
Біженці з Бердянська не будують ніяких планів. Скаржаться, що термін дії віз закінчується через рік, а повертатись немає куди.
“Ми замкнуті в стінах невідомості. Воно тебе гризе і гризе. Ти кожного дня бачиш, що залишається менше і менше, а далі що? У друзів у Німеччині все більш стабільно, вже і громадянство дають, а ми не знаємо нічого. Вони не кажуть, чи буде ця віза закінчена, чи продовжена. Сказали б, що закривають, то ми б вже збирали гроші і повертались в інше місто України. Так було б якесь розуміння, що нам робити”.
З каюти лайнера на приватну оренду: як в українців вдалось двічі винайняти квартиру без працевлаштування в Британії
У Великобританії ціни на їжу, оренду житла і транспорт часто високі. Навіть з наявністю коштів не завжди легко знайти житло в оренду, особливо для біженців та мігрантів. Пара з України, яка перебуває у Шотландії, спочатку жила на лайнері “Вікторія” в Единбурзі. Не дивлячись на те, що там було безкоштовне проживання та харчування, вони вирішили шукати власне житло. Для Platform of Ukraine вони розповіли про виклики, з якими стикалися, та способи, які допомогли їм на шляху до приватної оренди.
Фахмін займається розробкою мобільних додатків, а Ен допомагає йому з дизайном. Обидвоє працюють онлайн. Молода інтернаціональна пара втікала від війни з Києва. Вибрали Британію з двох причин: тут кращі умови для інтернаціональних пар, які тікають від війни, а також тимчасове житло по приїзду.
“У Британії одразу писали, що ця програма для українських сімей, родичів та партнерів, з якими ви у відносинах від 2-х років. Другим фактором було те, що по факту, коли ти приїжджаєш, то в тебе просто фізично немає можливості щось орендувати, навіть якщо є гроші, бо треба купу документів. Тому на наше рішення дуже сильно вплинуло те, що уряд Шотландії надає тимчасове житло по приїзду”, — пригадує Ен.
Пара розповідає, що, як тільки потрапили сюди, були дуже здивовані гостинності та організованості хабу. Їх повністю супроводжували на всіх етапах.
“В мене ще шок був, коли ми приїхали на залізничну станцію Единбургу, а там на нас чекає таксі. Всередині машини є таксометр, ми їдемо, і там показує 10 фунтів, 20 фунтів, 30 фунтів, 40 фунтів… Я не знаю, хто буде за це платити, і в мене вже шок. Вони все оплатили, але якби нам пояснили, то ми могли б і самі добратись”, — пригадує Фахмін.
У хабі Единбургу їм запропонували обрати житло: лайнер, готель чи гуртожитки. Але найбільше волонтер наполягав на лайнері, бо він в центрі міста та з триразовим харчуванням.
Каюта лайнера була дуже маленька, а ліжка окремі. Там був душ, туалет, дзеркало, але все мініатюрне.
“Розмір кімнати був 4 метри в один бік, 1.5 метра в інший. Це як машина в довжину, але трохи ширша”, — пригадує Фахмін, а Ен додає: — Ми не мали вікна, а світло було дуже жовтим, через що зіпсувався зір. Ми вже тоді хотіли переїхати, щоб радіти денному світлу”.
Для українських біженців на лайнері організували шведський стіл. На сніданок були яйця, бекон, сосиски, фрукти, боби. На вечерю та обід було більше різноманіття: овочі, декілька гарнірів, різні види м’яса. Задумувались, скільки грошей витрачає Шотландія, щоб на такому рівні допомагати українцям. Бувало, що в телеграм-чатах люди сварились за їжу, але вони не відчули дефіциту.
“Сварились, що хтось бере більше кавуна. Або вибирає всі морепродукти, а макарони залишає. Ми про це читали в чатах, але нас все влаштовувало і всього вистачало”.
Дітям організували окремий раціон, але не зовсім здоровий: на столі стояло багато нагетсів, картоплі фрі та соусів.
На кораблі спільнота українців організувала свій салон краси. Для тих, то працює в цій сфері, виділили окрему кімнату, де ті надавали свої послуги.
“Я навіть стригтись ходила за 15 фунтів, і на масаж за 20 фунтів”, — пригадує Ен: — Були навіть ті, хто викладали англійську в каютах. Утворилось таке мінімістечко”.
Пара каже, що попри таку значну підтримку по приїзду, почувались некомфортно.
“Було відчуття, що не настільки потребуємо цього. Що є молоді мами з дітьми, яким це потрібно більше. Якби була така можливість, ми б одразу орендували”.
Ці переживання біженців посилював також працівник лайнеру, який перевіряв каюти.
“Постійно приходив, скаржився, що хтось не прибирає, запитував, коли ми з’їдемо геть, підемо на роботу, бо ж не можемо сидіти тут вічність, — казав він. Було видно, що хоче, щоб ми всі швидше пішли геть. Він сильно спонукав до того, щоб ми поїхали. Ми постійно відчували цей тиск, тож почали шукати квартиру”.
Пара подавалась на квартири в Единбурзі, але їх навіть на огляди не запрошували. Тож вони пішли до кансіла за допомогою, але той почав відмовляти від цієї ідеї, запропонувавши кімнату у спонсора.
“Ми прийшли до них, розказали про всю ситуацію, спитали, чи можуть якось допомогти. Думали, може, погодяться стати нашим гарантом. Але вони відмовились і почали шукати нам спонсора. Ми паралельно продовжували шукати житло, але вже в іншому місті”, — розповідає Фахмін.
Кансіл знайшов чоловіка, який запропонував для пари свою кімнату. Кімната була дуже малою, всередині безлад, а ліжко лише на одну людину. Там навіть не помістилось б ліжко на двох, — пригадують вони. Через це вони відмовились, а наступного дня поїхали на огляд квартири в Абердині. Кансіл був проти такої ініціативи, лякав, що нічого не вийде: “Всі хочуть вас обманути, вам брешуть, з вас візьмуть гроші і нічого не дадуть. Залишитесь на вулиці”. Але вони ризикнули.
Кажуть, що перший важливий крок в пошуку квартири — звернутись до місцевого агентства, яке допоможе з пошуком. Це є безкоштовно.
“На відміну від України тут за послуги ріелтора платити не потрібно. За це платить ваш майбутній лендлор”.
Щоб орендувати квартиру тут, біженцям потрібно було довести, що вони заробляють достатньо.
“Ти платоспроможний, якщо місячна ціна оренди помножена на 30 дорівнює твоєму річному доходу, — пригадує Фахмін і додає про наступні способи: — Мають бути пейсліпи (квитанції, які тут отримують щомісячно з зарплатою), якщо ти самозайнятий, то треба показати банківський рахунок і податки, які ти виплачував за минулий рік”.
Через те, що у них не було нічого з вищеперерахованого, у першому агентстві їм відмовили. Але вони не здались та пішли в наступне, там сказали те ж саме, але й додали, що можуть орендувати, якщо заплатять за 6 місяців вперед.
“Сума вийшла ще більше від тієї, на яку ми розраховували. Бо виявляється, окрім 6 місяців, треба ще оплатити депозит за останній місяць. Щомісячна оплата була 550 фунтів. Ми бачили, що квартира не в найкращому стані, і можна знайти щось краще, але зрозуміли, що ми не конкурентні на ринку. Тому погодились”, — пригадує Фахмін.
З їхніх розповідей, перша оренда найважча для українців, але і важлива тим, що полегшить всі наступні.
“Коли у тебе вже є позитивний досвід оренди, рекомендаційний лист від минулого лендлорда, то знайти щось буде дуже легко. Ми другу квартиру шукали 5 днів, і навіть не планували переїхати, але вирішили з цікавості написати агентству. Вони не запитували в нас жодних документів, бо бачили у своїй базі про першу оренду”.
Молода інтернаціональна пара з України тут вже більше року. Неофіційна назва міста в якому вони зупинились — гранітне місто. Саме сірий граніт став основним матеріалом для будівництва. В місті важко знайти щось, що виділяється із загальної палітри. Навіть нові будівлі побудовані з цього матеріалу.
Зараз Ен та Фахмін орендують квартиру-студію. Єдина її відмінність від звичайної квартири з однією спальнею в тому, що немає вітальні.
“У нас вітальня — це кухня, каже Фахмін. Наповнення квартири було звичайним: ліжко, шафа, диван, стіл, кухонна стінка. Все інше купуємо самі. Нам залишили мінімальний набір посуду, крісел теж не було. Смітника ще немає. Маємо докупити”.
Головний недолік гранітних помешкань — всередині взимку холодно, але якщо звертати увагу на рейтинг енергоефективності, то можна уникнути дуже холодних приміщень, кажуть вони.
Рейтинг енергоефективності житла вказує на те, наскільки воно зберігає тепло. Квартира з рівнем “А” буде найтеплішою, а “F” (frost) — найхолоднішою. Під час оцінки квартири до уваги беруть те, які там вікна, чи є теплоізоляція, бойлер та багато іншого.
“Нам сказали, що цей рейтинг дуже впливає на те, скільки комунальних ми будемо платити. Між першим і останнім рейтингом різниця може бути навіть в 250 фунтів на місяць”.
Рейтинг енергоефективності житла також впливає на суму кансіл такс. Це місцевий податок, який сплачує кожен, хто орендує помешкання. На сайті уряду міста Абердину, де зупинились наші герої, можна побачити вагому різницю в податку: на 1,819 фунтів більше в рік платять ті, хто орендує житло з рівнем “F”, а не “А”. Тобто переплачують щомісяця 150 фунтів.
Скільки біженці витрачають на життя в Шотландії?
Пара каже, щоб жити в Абердині, треба десь 1300-1400 фунтів на двох.
“Розраховуйте, що десь 800 фунтів треба віддати на квартиру та комунальні платежі. Взимку трохи більше — може і 900, якщо квартира холодна”. Біля 300 фунтів витрачають на їжу.
Біженці діляться своїми переживаннями стосовно візи: “ Незрозуміло, як буде працювати програма “Homes for Ukraine” дальше. Ми не знаємо, чи будуть продовжувати її, чи ні. До кінця перших віз, які вони видавали, залишився рік, і нам би хотілось знати, що робити. Хочеться планувати своє майбутнє, а ми не розуміємо, чи будемо тут через рік”.
На момент роботи над випуском матеріалу, стало відомо, що Британія продовжила візи для українських біженців ще на 18 місяців.
“Ця нова схема продовження візи надає українцям у Великобританії певність і впевненість щодо їхнього майбутнього, оскільки ця війна триває, і ми продовжуватимемо надавати безпечний притулок для тих, хто тікає від конфлікту”, − заявив міністр міграції Том Персглоув.
Platform of Ukraine зв’язалась з біженцями з Києва, щоб дізнатись, чи почуваються вони більш впевненими в майбутньому. Ось що вони кажуть:
“Стало сумно, тому що невідомість нікуди не зникла. Який нам сенс залишатися тут на довше, якщо ми не знаємо, чи можемо залишитись тут жити? Війна може тривати роками, а вони будуть щороку продовжувати схему. Всі ж і так розуміють, що чим довше ти будуєш життя тут, тим важче перебудувати його знову в іншій країні”.
Як українцям отримати соціальне житло у Британії?
Українці в Британії мають такі ж права, як і громадяни: вони можуть працювати, отримувати медичну допомогу, грошову державну підтримку. Право на соціальне житло не стало винятком.
Ви можете подати заявку на соціальне житло на веб-сайті місцевої ради. Для цього скористайтесь пошуком за поштовим індексом тут.
Після подання заявки ви потрапляєте в чергу з іншими зацікавленими. Кожна місцева рада має власну систему розподілу заяв за пріоритетом. Знання того, як вони визначають пріоритет, допоможе вам включити правильну інформацію в заяву.
Наступні запитання найбільш поширені в анкетах на соціальне житло:
- хто з вами проживає;
- скільки кімнат потрібно;
- адаптації, які потрібні через стан здоров’я, наприклад, придатність квартири для інвалідного візка;
- ваш дохід включно з будь-якими виплатами;
- заощадження та будь-які активи, наприклад, автомобіль.
Тривалість очікування на соціальне житло залежить від:
- кількості доступних помешкань;
- рівня вашого пріоритету;
- кількості людей, що перед вами в черзі;
- потреб в адаптованому житлі та доступності таких помешкань.
Найбільш потребуючі люди мають найвищий пріоритет необхідності житла і отримують його найшвидше. Часто це ті, хто під загрозою бездомності.
Якщо ваша ситуація змінюється, повідомте про це якомога скоріше. Це може вплинути на ваш пріоритет в списку очікування.
Ви повинні повідомити місцеву раду, якщо:
- очікуєте на народження дитини;
- є проблеми зі здоров’ям, які впливають на те, де і яке житло потрібне;
- змінився ваш дохід, наприклад, припинились виплати;
- харасмент на теперішньому місці проживання;
- ви переїхали чи змінили свої контактні дані.
Перевірте, як ваша місцева рада розподіляє соціальне житло. Це може бути одна із наступних схем:
- ви повинні робити ставки на обране житло. Вам надається кількість ставок, які ви можете використати. Також перелік помешкань з інформацією про них, можливо, навіть фото. Ви надсилаєте заявки на обране вами житло і чекаєте відповіді;
- соціальний працівник пропонує вам відповідне житло, коли воно стає доступним;
- рада використовує як вибіркове надання в оренду, так і прямі пропозиції.
Дізнайтесь в місцевої ради сценарій у випадку відмови від запропонованого соціального житла:
- які причини вагомі для відмови;
- чи продовжите ви перебувати в черзі після відмови;
- скільки очікувати на нову пропозицію житла.
Якщо у вас залишились запитання стосовно соціального житла, ви можете звернутись за допомогою до своєї місцевої ради, Shelter’s local housing services, Citizens Advice.
Валентина БОЙЧУК
