Війна показала не лише жахливе обличчя ворога, але й неймовірну силу та стійкість українських жінок. Фотопроєкт «Важлива» – це розповідь про жінок, які, попри біль та втрати, знаходять в собі сили боротися, творити та жити. Адже вони «сильніші за стихії».
Дванадцять жінок, дванадцять стихій та природних явищ – символів непереборної сили. Кожна з них втілює незламність українського духу.
«Важлива» – це не просто фотопроєкт. Це арт-терапія, яка допомагає учасницям проговорити біль, висловити емоції, знайти підтримку та відчути себе частиною єдиної спільноти.
«Це про жінок та для жінок, – говорить організаторка проєкту Катерина Карпенко – Ми хочемо, щоб кожна з них знала: вона не одна, вона важлива, цінна і сильна».
Про сенси «Важливої», фотовиставку «Сильніші за стихії» та емоційні історії незламних українок читайте на Platform of Ukraine.
«Важлива»: сила та краса українських жінок
Катерина Карпенко – фотографиня, волонтерка і засновниця фотопроєкту «Важлива», який є арт-терапією для українських захисників та захисниць.
Історія проєкту розпочалася у 2014 році, коли Катерина шукала спосіб допомогти своїй сестрі.
«У моєї сестри було дуже складне розлучення, її чоловік вкрав у неї дитину, яку ми до сих пір не бачимо. Тому поштовхом до створення фотопроєкту стала саме сестра, для якої це був єдиний варіант терапії і спроба витягнути її з глибокої депресії. І коли мені це вдалося, це була особиста перемога, я зрозуміла, що ми мусимо робити проєкт «Важлива», і він буде саме для жінок», – розповідає вона.
З того часу «Важлива» поступово розвивалася, охоплюючи все ширше коло тем. Проєкт розповідав історії людей з інвалідністю, дітей з орфанними захворюваннями, жінок, які пережили складні життєві ситуації. За рік до повномасштабного вторгнення до України фотопроєкт розпочав новий напрямок, присвячений жінкам-військовим. А вже 25 лютого 2022 року Катерина їхала з Києва під обстрілами і розуміла: вона не має права завершити проєкт, а якщо не буде фотографувати – втратить себе.
«Я пам’ятаю 25 лютого, коли сіла в машину і зрозуміла, що єдине, що я з собою беру, – це фотоапарат та освітлювальні прибори. Ну, і маленьку сумочку, де знаходилася вода і ліки. Першу дівчину сфотографувала на блокпості. Пригадую, в мене було три секунди щоб розказати, що я хочу, чесно скажу, не знаю, як вона мене тоді не застрелила. Ми не забули про жінок з інвалідністю, бо й під час повномасштабного (вторгнення, – ред.) продовжуємо їх знімати», – говорить Катерина.
Від початку «Важлива» не була просто констатацією факту, – додає фотографиня. – Це значно більше: це можливість через фотосесію допомогти ментально та фізично.
Сильніші за стихії: розповідь про жінок, які надихають
«Сильніші за стихії» – це календар, де власне представлені фото бійчинь, військовополонених,волонтерок, воєнкорів, які втілюють силу та красу стихій та природних явищ. Кошти зпродажу календарів будуть спрямовані на закупівлю дронів для 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Анна Мурашенко, організаторка фотовиставки «Сильніші за стихії» та благодійного календаря на підтримку захисників і захисниць, ділиться історією створення проєкту.
«Ідея виникла після мого спілкування з Катериною та «Навою», захисницею Маріуполя. Ми хотіли об’єднати історії відважних українських жінок у фотопроєкті, який би розкрив їхню сутність та силу. Стихії здались нам найкращим способом «розкрити» кожну дівчину, –розповідає Анна. – Адже до війни українки були берегинями, ніжними та дбайливими, а зараз укожній з нас прокинулась надзвичайна сила».
«Ми описували стихії та підбирали до них жінок. Наприклад, телеведуча Соломія Вітвіцька з її грайливим та водночас суворим характером ідеально підійшла для образу хурделиці. І що було приємно, Соломія за одну секунду прийняла запрошення на фотозйомку. Мені подобається, що цей проєкт показує українських жінок не лише сильними, але й ніжними, справжніми», – каже організаторка.
Анна також є учасницею проєкту. Її благодійна діяльність розпочалась задовго до повномасштабного вторгнення, а після 24 лютого вона заснувала фонд допомоги українським військовим. У фотопроєкті вона – стихія Води.
Я думаю, мені дуже підходить стихія води. Адже вода необхідна для життя. Але вона може бути дуже стрімкою, яка проб’ється під будь-який камінь, і нічого не зможе її зупинити, –пояснює волонтерка.
«Сильніші за стихії» – це не просто фотовиставка чи календар. Це розповідь про силу та стійкість українських жінок, про їхню єдність та непереборний дух», – додає благодійниця.
Оголила не тільки душу: фото у стилі ню, як терапія
«Я не впевнена, що багато жінок приймуть такий вид терапії, як ню-фотосесія. Я маю на увазі тих жінок, які спостерігачі, диванні критики, для них це дико. Але я хочу їм сказати, що і такий вид терапії може бути. Ми не маємо права казати військовополоненим дівчатам, що і як їм робити зі своїм тілом», – наголошує Катерина Карпенко.
Першою у фотопроєкті оголила не тільки душу, але й тіло, військовослужбовиця полку «Азов»,яка була у російському полоні, – Валерія з позивним «Нава». Вона – вогняна Лава.
«Для Нави було важливо показати весь той біль через оголення тіла. Фотосесія мала бути ще більш жорсткою, але я зрозуміла, що нас суспільство просто з’їсть. Прийшла Нава до мене з таким меседжем: «Я хочу фотосесію, яка, як водою, змиє весь бруд і біль, які в мене є». Вона захотіла, щоб це було відверто, але показати так, щоб усі зрозуміли, як її болить.
Тому я не змушую нікого роздягатися. Але якщо жінці саме через фотосесію в стилі ню стане легше, для мене це основне. Мені абсолютно все одно, що скаже суспільство, якщо це допоможе людині, яка вийшла з полону. Тому що вона повністю поборола страх того, «а що подумають люди?». І за це я дуже вдячна Наві», – розповідає фотографиня.
Олеся Малініченко: «Полон з тебе не вийде ніколи»
Олеся Малініченко – ветеранка російсько-української війни, яка 7,5 місяців провела в полоні. За цей час вона пережила жахливі знущання, побиття та психологічний тиск.
«Під час перебування в Таганрозі мене били, знущалися, – розповідає Олеся. – В Оленівці ми не лише відчували психологічний тиск, але бачили, як знущаються над нашими хлопцями».
Попри всі жахіття, Олеся не здалася. Її силою та опорою стали син та волонтерська діяльність.Свій шлях у війську почала у 2016 року, коли прийшла добровольцем до спецпідрозділу Національної гвардії України. На початок повномасштабного вторгнення перебувала в Донецькій області. Пізніше обороняла місто Маріуполь та здалась у полон за наказом президента України, де пробувала 7,5 місяців.
«Моїми ліками був мій маленький син і волонтерство, – каже Олеся. – Коли ти можеш бути голосом тих, хто досі в полоні, допомагати тим, хто воює, це дає відчуття потрібності».
Олеся повернулася з полону, але, як вона сама каже: «Полон з тебе не вийде ніколи».«Я намагаюся своє життя зараз здебільшого наповнювати гарними моментами та приємними спогадами, – ділиться Олеся. – Це те, що не дає тобі зламатися».Після повернення додому Олеся взяла участь у фотопроекті Каті. Вона – стихія Землі.
«Кошти з продажу фотографій підуть на підтримку 72-ї бригади. Я вважаю, що це важливо, тому я погодилася. Насправді, я не зовсім себе ототожнюю з цією стихією, хоча близькі вважають, що я на неї схожа. Чому? Бо я мати, і я, як ніхто, знаю, що мати може бути лагідною, ніжною, що вона завжди охороняє своїх дітей і відстоює їх. І нема страшнішого ворога, насправді, ніж мати, яка захищає своїх дітей. Земля – це мати. І тих, хто прийде на нашу землю, вона забере у свої вічні обійми», – розповідає жінка.
Сила та стійкість Олесі Малініченко – це приклад для наслідування. Її історія – свідчення того, що українські жінки не здаються навіть у найскладніших умовах.
Ореста Бріт: «Участь у проєкті – констатація того, ким я є»
Ореста Бріт – українська волонтерка, засновниця благодійних організацій БОН в Україні та світі.
З 2014 року вона конвертує допомогу друзів та свідомих прихильників України в кару небесну для «москаля» та захист наших військових. А в рамках БФ «БОН» вона 10 років підтримує родини з дітьми загиблих та зниклих безвісти захисників.
Ореста у фотопроєкті – Вітер. Розповідає, їй сподобалося те, як її побачили організаторки.
«Для мене вітер – символ свободи та незалежності. Він не піддається контролю та вільно рухається, куди йому заманеться. Його потужність та вплив не можуть бути обмежені жодною силою. Саме тому він для мене – пряма асоціація з духом волі і відповідальний за невпинну зміну всього навколо нас. Тішуся, що була запрошена в проєкт саме в цьому образі – вільної та незалежної стихії. Участь в проекті «Важлива» – це констатація того, ким я є», – каже благодійниця.
«Я – важлива, і те, що я роблю, для мене важливо, – додає Ореста. – Я вільна, як вітер. І лише від людини залежить, ким я стану для неї – буревієм чи лагідним бризом».
Проєкт «Важлива» – це арт-терапія
«Українські жінки – це дійсно фенікси, – говорить Катерина Карпенко. – Вони через свій біль і страждання, змінюючи себе, змінюють оточення».
«Вони створюють навколо себе вир. І знаєте, захоплюють у цей вир нас із вами, тож і нам захочеться стати кращими. Тому я сказала б, що саме українські жінки – це дійсно реформатори», – ділиться фотографиня.
Жінка додає: для неї цінно, якщо людина, яку вона фотографує для проєкту, скаже: «Катя, мені полегшало і відпустило».
Фотопроєкт не лише про історії жінок. У кадр потрапляють також військові та їхні сім’ї. Одним із перших учасників проєкту «Важлива» став український спецпризначенець.
«На його фотосесію у мене було лише півтори хвилини, – згадує Катерина. – Чесно кажучи, я не хотіла його фотографувати, адже за такий короткий час могла сфотографувати лише його очі».
«Я запитала: «Ну що мені людям показати, які твої очі?» – розповідає Катерина. – Він відповів: «Так». І знаєте, у нього неймовірно рідкісний колір очей – насичено синій». Після фотосесії він сказав, що йому стало легше. А потім ця фотографія облетіла весь світ й досі залишається на великому білборді в Берліні. Очі нашого українського солдата, спецпризначенця, дивляться на посольство рф. І кожен день нагадують їм: «We are watching you». Це, я вважаю, наша велика особиста перемога. Не проєкту, а українських жінок. Ми вкотре довели, що можемо допомогти чоловікам».
Пізніше до проєкту долучився Дмитро Андрюшенко з позивним «Дипломат», який також пережив полон.
«Він сказав фразу, яка перевернула наш світ: «Мені полегшало». Бо людина, яка пройшла через полон, тим паче чоловік, він як ремінь – тримається стійко. І ця фраза, я вважаю, вартує всіх грошей світу.
Я не можу сказати, що фотопроєкт лікує абсолютно всі захворювання, – говорить фотографиня.– Але якщо ми працюємо в комплексі з психологами та психотерапевтами, то такий тандем буде дуже потужним».
«Моє особисте бажання – винести наш фотопроєкт на рівень держави. Це було б дуже класно. Ми змогли б допомогти багатьом і чоловікам, і жінкам, і навіть дітям. Бо фотосесії з дітьми теж були, і їм стає легше. Тому я не знаю, магія це чи ні», – каже насамкінець фотографиня.
Авторка: Оксана Середюк.
