Маленька собачка із сумними очима приїхала в Україну у серпні 2022 року. Привезла її з Іраїлю психолог Дафна Шарон-Максімов. З початку повномасштабної війни в Україні вона започаткувала онлайн-навчання для українських колег.
Дафна запропонувала свою авторську методику — хібукі-терапію. Це робота психолога з дитиною за допомогою іграшки — собаки з довгими лапами та сумними очима.
Це, власне, головна родзинка цього пса. Довгі лапи існують для того, щоб іграшку обіймати, липучки — щоб тривалий час тримати її на шиї. Довжелезні вуха — щоб витерти сльози, також ними можна затуляти вуха, коли гучно лунає сирена. Сумні очі в песика для того, щоб дитина разом з іграшкою могли посумувати і висловити свої почуття.
Часто, коли батьки запитують у доньки чи сина про їхні емоції, ті не знають, що відповісти. Але коли запитати в кібукі, як його почуття — дитина одразу відповість. Бо в такий екологічний спосіб через цю собачку дитина може розповісти про свої емоції.
Психологи, які уміють працювати з хібукі-терапією, є майже в усіх містах України. Однак центрів реабілітації існує 4: в Одесі, Харкові, Києві та Кропивницькому.
З самого початку терапія була задумана таким чином, що спочатку психолог розповідає про іграшку.
“В Ізраїлі живуть такі собачки, що коли дитині стає сумно або страшно — кібукі може приїхати до дітей в Україну”.
Потім психолог з дитиною пишуть листа. Дитина запрошує хібукі до себе. Собаку вручають безкоштовно, бо з одного боку — це друг, з іншого — психологічний інструмент. Купити іграшку неможливо.
Дитина ходить із собачкою, вона продовжує процес терапії удома. Психолог обов’язково спілкується з батьками. Фахівець пояснює сенс цієї історії, щоб вона працювала і надалі.
Не можна:
- маніпулювати і казати, що якщо погано поводитимешся — хібукі від тебе піде.
- давати чи дарувати іграшку іншим дітям, навіть коли йдеться про молодших братів чи сестер.
Психолог це обов’язково проговорює при зустрічі з дитиною. Треба спитати дозволу в дитини: якщо власник хібукі захоче — він тобі дасть. Якщо ні — то ні. Хібукі можна зустріти в школах, лікарнях. Там він працює дещо інакше: є окреме навчання для педагогів і лікарів.
Знайомство з хібукі. Історія Нати
Історію знайомства своєї доньки Нати з хібукі розповідає Катя Дженжера з Київщини.
Катя, її чоловік і троє їхніх дітей живуть у Нових Петрівцях. У ніч на 24-те лютого 2022 року діти спали на другому поверсі, де є вікна у стелі. Коли Катя почула звуки вибухів, подумала, що це брили снігу падають з даху.
Спочатку ракети прилетіли по Межигір’ю, це поряд. Там спрацювало ППО. Чоловік одразу побіг до дітей. Найменшому було тоді 5 місяців. Наті — 5, а середній, Алісі, — 3,5 роки. Батьки зібрали всіх і перенесли у підвал.
Катя Дженера розповідає:
Дітям ми пояснили, що почалася війна, це небезпечно, але мама й тато — поряд. Тому все буде добре. Якщо будуть лунати гучні звуки, то боятися не треба. Але якщо буде ще небезпечніше — ми зберемося і поїдемо геть.
Згодом до родини доєдналися батьки Каті й сестра з семирічним сином. Включно до 2-го березня всі жили у підвалі. Це був тяжкий час. Якось прилітали російські гелікоптери і висаджували свій десант. Сусіди це потім показували зі своїх камер спостереження. Хлопці з тероборони, у кого були дозволи на тримання зброї, відстрілювали їх. Діти це чули, діти це бачили.
На п’ятий день дорослі почали виводити дітей на вулицю, щоб дати їм можливість подихати свіжим повітрям. Це було страшно. Часто було чути перестрілку, тоді всіх дітей швидко ховали назад, у підвал.
2 березня мами з дітьми виїхали з країни на 5 місяців за кордон. Діти там стресували. Якось сестри помітили, що малі малюють лише чорним кольором. Місяця за півтора додали червоного. Але радості в малюнках не проглядалось зовсім. І чим би вони не гралися: ручкою, парасолькою, Лего — це все була зброя. У торгових центрах і магазинах такими іграшками почали “розстрілювати” місцевих.
Після подібних випадків жінки вирішили звернутися до психолога з Української суботньої школи. Фахівець сказала, що у такий спосіб діти проживають побачене. Так триватиме доти, доки воно з них не вийде. Психолог сказала, що це краще, ніж те, що вони закривалися б у собі.
У середині липня дві сестри з малечею повернулися додому. І спочатку все було спокійно. Але минулої осені ракети почали знову летіти над будинком Дженжерів. А з цієї весни батьки Нати помітили, що вона заїкається. В сім’ї ніхто цієї вади не має.
Рекламу занять з хібукі Катя побачила в торговому центрі Києва.
Мама розповідає, що Ната — тиха і закрита. Психологи кажуть, що якраз найбільше переживають і страждають ті діти, які не можуть розказати про свої емоції. Але після занять з песиком Ната стала більш розслабленою, почала менше боятися. Коли ж нервує, то шукає хібукі та починає з ним обійматися, залучає до цього меншу сестру. Так вони і сидять удвох із собакою.
Де мій хібукі?
Психолог Вікторія Храмцова згадує й інші приклади роботи з дітьми за допомогою хібукі-терапії: хлопчик першокласник боявся так, що навіть коли нічого не відбувалося, він був скутим і тривожним. Реагував на кожен звук. Його школа і бомбосховище розташовані через дорогу. І коли діти йшли в укриття, цього хлопчика трясло, він не хотів нікуди рушати, бо йому було страшно.
Хлопчик отримав свого хібукі та заняття з психологом, посміливішав. Одного разу у двір його будинку вночі упав уламок ракети. Було дуже гучно, у їхній квартирі вибило шибки, але дитина в цей час не злякалась. Хлопчик спокійно запитав у мами: де мій хібукі? Мама дала йому песика і вони всі разом спустилися ліфтом у підвал.
Мама потім казала психологові, що була дуже здивована дорослою, спокійною поведінкою сина. На той час хлопчик займався з хібукі десь зо три тижні.
Хібукі — твій друг, прилетів здалеку, щоб піклуватися про тебе. А ти маєш піклуватися про нього. Бо хібукі теж може бути страшно. Він прилетів у незнайому країну і також може чогось боятися.
Така іграшка може допомогти не тільки дитині, яка знаходиться в Україні, але й тим хто планує поїздку за кордон. Можливо саме цей метод – Хібукі допоможе пережити стрес від пережитого в Україні та адаптуватися вашій дитині до нового середовища в іншій країні. Адже вимушений переїзд до іншого міста або ж за кордон – стрес для будь-якої дорослої людини, а для дитини й поготів.
Джерело: Вікна.
