Страх за своє життя та життя своїх дітей штовхає українців на кардинальні вчинки. Через небезпеку у зв’язку з військовими діями багато матерів фактично пакують своє «минуле» у декілька валіз, беруть найнеобхідніші речі для дітей та їдуть у невідомість за кордон.
У кращому випадку, якщо поїздку планують заздалегідь, вони готують до неї психологічно свою малечу. А в інших такі рішення сприймаються спонтанно і тоді діткам ще важче зрозуміти, чому мама так квапливо збирає речі, залишаючи вдома їхні улюблені іграшки, для чого потрібно кудись так довго їхати, чому потрібно жити в іншому житлі, без друзів та рідних поруч… Нерідко ще й паніка батьків впливає на емоційний стан дітей, і тоді доводиться справді непросто – не лише втихомирити шквал емоцій у собі, але й заспокоїти дитину, дати їй надію, що все буде добре…
Сім’ї Катерини Семенюк та Надії Білоусової з Буковини поєднує те, що обидві вони виїхали за кордон на постійне місце проживання не раптово, але зваживши всі «за» та «проти» і прийнявши усвідомлене рішення. Катерина переїхала у Канаду у 2016 році, а Надія – у США вже після повномасштабного вторгнення росіян, у 2023 році. Обидві жінки – ровесниці, і переїжджали за кордон з 5-6-річними донечками. Тож готували їх до переїзду ретельно.
«За два місяці шестирічна донечка вже почала розмовляти англійською короткими фразами»
– Коли ми переїжджали в Канаду, донечці Ані виповнилося лише 6 років, – розповідає Катерина Семенюк. – До цього часу вона відвідувала в Україні дитячий садок, а в Канаді вже почала ходити в школу. І перша перешкода, з якою зіштовхнулася і яка викликала страх у неї, було незнання англійської мови.
Аня приходила зі школи та зі сльозами говорила, що «я нічого і нікого не розумію – ні дітей, ні вчителя». Водночас добре ставлення педагога та однолітків «згладжували» цей її тривожний стан. Попри все, доньку залучали до всіх ігор, ніколи не ізолювали від інших діток. Тож мовний барʼєр Аня відчувала недовго: вона відвідувала додатковий клас з вивчення англійської та досить швидко її опанувала. Вже за два місяці Аня почала розмовляти англійською короткими фразами, а за рік вже повністю спілкувалася нею.
Допомагала освоїти іноземну мову шестирічній Ані і її мама Катерина, яка за освітою є вчителем англійської мови. Хоч в Україні перед поїздкою вона працювала в іншій сфері – керівником власного ресторану. А після переїзду в Канаду, після семи місяців пошуків роботи, влаштувалася на посаду менеджера ресторану. Там працювала близько 5 років, до того, як відкрила приватну практику і стала гіпнотерапевтом.
– Звісно, можна було знайти менш престижну роботу значно швидше, але я мала можливість підшукати щось краще і допомогти освоїтися в незнайомій досі країні своїй донечці, – зауважує Катерина. – Річ у тому, що мій чоловік Юрій освоював у вузі IT-технології, які мають попит, у тому числі в Канаді. Тож Юрій швидко знайшов роботу – в компанії, яка продавала комп’ютери. Там пропрацював більше шести з половиною років, а згодом працевлаштувався в іншій, з кращими умовами праці…
У ранньому віці діти запам’ятовують усі переживання батьків в еміграції
Катерина Семенюк впевнена, що усі діти не люблять зміни у житті, але все ж найбільше «перебирають» стрес від своїх батьків.
– Діти, як губки, «поглинають» страх від своїх стурбованих батьків, – зауважує наша співрозмовниця. – Адже, мабуть, 95% українців в еміграції перебувають у стресі через труднощі, з якими вони стикаються. Це можуть бути: фінансова скрута, конфлікти у сімʼї, неможливість своєчасно працевлаштуватися, проблеми з житлом та інші. І якщо ми, дорослі, думаємо, що в ранньому віці діти не переймаються переживаннями батьків і не запамʼятовують їх, то помиляємося.
Якщо запитати дітей через 8-10 років після цього, вони поділяться спогадами, як було складно батькам адаптуватися до нових умов (як вони довго шукали роботу, сперечалися між собою тощо). Так було і з моєю донечкою, яка вже у старшому віці (а їй вже 14 років), пригадувала всі події після переїзду, в тому числі наші з чоловіком переживання та виклики у нашій сім’ї. Ризик розвитку тривожності у дітей дуже високий. Тож усім батькам-емігрантам потрібно, у першу чергу, подбати самим про себе: допомогти адаптуватися до нових умов, створити комфорт насамперед собі, щоб не тривожитися зайвий раз. Тоді цю гармонію вдасться зберегти у стосунках у парі та з дітьми.
Уродженка Буковини радить усім батькам, які планують виїхати на постійне місце проживання за кордон разом зі своїми дітьми, врахувати ще один момент.
– Треба добре вивчити особливості місцевості, куди ви плануєте переїжджати, – зауважує Катерина. – Для прикладу, ми переїхали у місто Калгарі, що в провінції Альберта, де дуже сухий клімат. В цьому є і плюси, і мінуси. Переваги полягають в тому, що наша сім’я почала менше хворіти ГРВІ та ускладненнями – бронхітом, пневмонією… Водночас, щоб почувати себе добре, тут потрібно більше пити води – удвічі більше, ніж в Україні.
Погіршується здоров’я і через незбалансований раціон. Річ у тому, що в канадців зовсім інша культура їжі, ніж в українців.
Тут нечасто їдять рідкі страви – супи та борщі. Вони більше віддають перевагу фаст-фуду, стравам швидкого приготування; українці ж люблять бодай тричі на день їсти щось «гаряче». Щоб у Канаді приготувати страви, до яких ми звикли в Україні і які нам так смакують, доводиться довго шукати органічні продукти… Те ж стосується і дітей. Коли українці дають у школу в ланч-боксах гарячі обіди, їхні діти повертаються додому засмучені, бо в них єдиних був такий обід, в інших – бутерброди. Цей момент теж приносить їм певний дискомфорт….
«Розповідала доньці, що будемо летіти літаком у «Країну бургерів та хот-догів»
Катерина Семенюк розповідає, як готувала дитину до переїзду: розповідала їй, що вони вирушають «у пригоду», що дитина в безпеці, бо поруч будуть мама і тато, а з рідними вона й надалі буде спілкуватися через інтернет-звʼязок.
Її землячка Надія Білоусова, яка вирушила минулого року зі своєю 6-річною донечкою Міланою у США, теж тривалий час готувала дитину до переїзду.
– Налаштовувала Мілану, що скоро на неї чекають неймовірні пригоди, – розповідає молода жінка. – Показувала їй США на карті. Розповідала, що вона буде летіти літаком у «Країну бургерів та хот-догів», які вона любила. Тому донька досить гарно перенесла тривалий переліт і перші дні проживання у США.
Стресовим моментом стала… адаптація у середовищі американських дітей та незрозуміла для українців організація шкільного процесу.
До цього часу Мілана закінчила в Україні перший клас, і, за словами своєї мами, вже подружилася з однокласниками та полюбила першу вчительку.
– Дала донечку в перший клас у віці 5 з половиною років, – розповідає молода жінка. – До цього часу вона відвідувала підготовчі до школи заняття, тож ми переконалися, що Мілана вже інтелектуально і психологічно готова до навчання (на той час вміла писати й читати). Крім того, через постійні тривоги вихованців садочка часто водили у бомбосховище, в тому числі будили діток під час денного сну… У США Мілану прийняли в безплатну школу, але в підготовчий клас. Там вона навчалася приблизно 2 місяці. За дітками приїжджав шкільний автобус, яким донечка їхала у школу і назад. І тут почалися проблеми…
«Донька виходила зі шкільного автобуса і просто ридала»
– Я позитивно налаштувала Мілану на нові знайомства та цікаве навчання, – додає наша співрозмовниця. – І вона з великими очима, повними радості та очікування пригод, сідала у шкільний автобус і їхала до школи… Але це тривало недовго.
Її шокувала культура поведінки американських дітей – в автобусі та класі. Їм можна абсолютно все. Така вседозволеність, що це щось страшне. Кинути пляшкою з водою в обличчя іншій дитині, галасувати з будь-якої причини, не слухати вчителя, а натомість вилізти на парту чи, навпаки, сісти під неї, на підлогу… Це для них норма.
В автобусі водій не має права зробити зауваження якісь галасливій дитині з неадекватною поведінкою, бо це може для нього обернутися позовом до суду, що він начебто цькує дитину або підвищив на неї голос. Те ж стосується і вчителя та організації шкільного процесу. Нема чіткої систематизації, режиму дня, як в українських школах та садках…
Також в американській школі вчитель змінюється кожного року – у першому, другому чи третьому класі навчає інший вчитель. Щороку змінюється і склад учнів – їх змішують і в наступний клас може не потрапити жодний знайомий однокласник. Це трохи дивно, як для української системи навчання і важко для адаптації діток, як на мене…
Я навчала свою Мілану бути вільною в іграх та прояву почуттів, але водночас дисциплінованою та слухняною, навчала її етикету за столом, правил поведінки у присутності дорослих та у школі, – додає Надія. – На початках, як мені казали вчителі, вона була єдиною чемною дитиною в класі, яка їх слухала…
Але ця невідповідність однокласників принципам поведінки, які були нормою у нашій сімʼї, настільки вразило донечку, що вона, виходячи зі шкільного автобуса, просто ридала. Дійшло до того, що вчителі, знаючи нашу проблему, одягали Мілані у шкільному автобусі навушники, щоб зменшити подразники від шуму і вереску інших дітей… Згодом моя донечка почала звикати до особливостей шкільного процесу та поведінки маленьких американців, та й сама почала себе поводити, як вони…
– А Ані якраз ця вседозволеність інших дітей, ой, як сподобалась, – з посмішкою пригадує Катерина Семенюк. – У Канаді також не можна підіймати голос на дітей ні в школі, ні в публічних місцях. Бо до тебе можуть підійти канадці та, як мінімум, зробити зауваження, а, як максимум, викликати поліцію чи звернутися у соціальну службу. І навіть тоді, коли дитяча істерика переходить всі можливі рамки, дитина просто валяється на підлозі та кричить не своїм голосом, ти маєш це все перечекати десь збоку. Звісно, це нелегко. Для прикладу, я – експресивна людина і мені важко стримувати свої емоції. І таких матерів багато. Вони, до речі, вдома часто не стримуються і зриваються на підвищений тон у спілкуванні з дітьми. Тобто така врівноваженість батьків під час непослуху та вередливості дітей – це, швидше, на показ, як демонстрація чинних правил поведінки в суспільстві.
«Нас «тягнуло» до української діаспори, щоб зберегти ті культурні цінності, які передали нам батьки»
Проблема, з якою також стикнулася 6-річна донька Надії Білоусової у США, – це самотність. Мілана скучала за своїми рідними, друзями та першою симпатією, які з’явилися в неї у дитсадку в Україні…
– В Америці, коли вдома є брат чи сестра, дитина має з ким гратися, – зауважує її мама Надія. – А в нашому випадку, донечка проводила час лише з нами. У США діти практично не зустрічаються після школи, як в Україні. Мабуть, через те, що батьки не мають права залишати їх без нагляду дорослих до досягнення ними певного віку. Самі ж працюють… Та й не мають такої традиції – часто ходити в гості один до одного.
– Моя донечка знайшла друзів у школі, а згодом подружилася з сусідськими дітьми, – каже Катерина Семенюк. – Чим менша дитина, тим легше вона адаптується до нових умов, до переїзду. Це стосується, для прикладу, дітей віком до 10 років. А якщо мова йде вже про підлітків, яким по 15-16 років, то їм складно у чужій країні знайти однодумців, друзів, важче влитися у середовище однолітків. Звісно, це неабияк позначається на їхньому емоційному стані.
І Надія Білоусова, і Катерина Семенюк після переїзду почали активно наводити звʼязки з українською діаспорою – для подальшого спілкування та волонтерської діяльності. Обидві сімʼї подружилися за такими ж українцями за походженням в США та Канаді, відповідно.
– Нас тягнуло до української діаспори, щоб зберегти ті культурні цінності, які передали нам батьки, – підкреслює Катерина. – Ми хотіли зберегти у своїх сім’ях українську мову та наші традиції. Тож вдома ми спілкуємося виключно українською. Мій маленький син Марко, якому лише 5 років, народився вже в Канаді. Але він знає, що має українське коріння – змалку я читала йому казки українською мовою, співала наші пісні… І хоч тепер мої діти вже думають звичною для них англійською, але вони можуть викласти свої думки й українською також.
Усвідомлюю, що Марко вже не буде ідеально, без помилок, читати та писати україномовні тексти, не зрозуміє деяку вузьку термінологію, але він із задоволенням спілкується з рідними по інтернет-звʼязку українською мовою. Щиро радію через це.
Олеся КОСТАШЕК
Фото з особистого архіву Надії Білоусової та Катерини Семенюк
Читайте також: Залишили все – та переїхали до США: історія еміграції української сім’ї