Маленькими кроками до американської мрії: українці Сергій та Надія Білоусові ризикнули, залишили бізнес в Україні та переїхали до США на постійне місце проживання разом з 6-річною донечкою. Про свій шлях вони розповіли для Platform of Ukraine.
Подружжя Білоусових переїхало до Штатів понад рік тому з маленького українського містечка Сторожинець, що на Буковині. Тут подружжя вело невеликий бізнес: відкрили дитячу ігрову кімнату, надувні атракціони, магазин канцтоварів та вживаною технікою. До війни планів виїхати з України у подружжя не було: вони будували свій будинок, бо набридло жити на винайманих квартирах та з батьками…
– Розвивати свій бізнес в Україні було дуже непросто, – розповідає Надія. – Ми постійно стикалися з проблемами корупції та бюрократії, які я за своїм складом характеру терпіти не можу. Тому постійно намагалась владнати все легально, скількох зусиль та нервів мені це б не коштувало. Фактично я «вигризла» усі дозволи на надувні гірки та батути, які ми встановили в парках, а також дитячу ігрову кімнату «Happyland». Впевнена, якби вкласти стільки коштів та праці, зусиль у відкритті своєї справи у США, можна було б досягти успіху значно швидше…
«Діти з Маріуполя плакали, щоб ніхто не зливав воду з бачка унітаза, бо переживали, що, можливо, їм доведеться ще її пити»
Водночас українка ні про що не шкодує та особливо пишається тим, що змогла приносити радість безтурботного дитинства як місцевим діткам, так і дітям переселенців під час повномасштабного вторгнення росіян.
– «Happyland» знаходиться в підвальному приміщенні, яке досі в місті використовують як бомбосховище, – зауважує Надія. – Тож там ми організовували різні дитячі свята, розважальні та науково-пізнавальні заходи для місцевої малечі та задля кращої адаптації дітей внутрішньо переміщених осіб.
Як згадаю випадки, коли ігрову кімнату відвідували дітки з розбитого росіянами вщент Маріуполя, то досі стає не по собі… Уявляєте, вони плакали, щоб ніхто не зливав воду з бачка унітаза у санвузлі, бо, за їхніми словами, «можливо, нам ще прийдеться її пити» (!)… Тож ми робили все можливе для того, щоб діти відчували щасливе дитинство, а не війну та її наслідки.
Цікаво, що в «Happyland» Надія навіть працевлаштувала переселенку – Ольгу Рак з Київщини. Вчителька та акторка за фахом (Ольга має дві вищі освіти), вона проводила для діток цікаві розвивальні заняття, а нині веде всі справи Надії в «Happyland», поки та з сімʼєю проживає у США.
– З цією людиною пощастило не лише мені, але й нашому місту загалом, – зауважує Надія. – Ольга настільки вкладається у розвиток дітей – це щось неймовірне! Хотілося б, щоб про неї дізналися усі в Україні та за кордоном, бо це надзвичайно талановита, людяна та творча людина!
«Так близько через себе пропускала війну, ніби я сама була там, на передовій»
Після повномасштабного вторгнення росіян Надія Білоусова разом з чоловіком Сергієм активно волонтерили. Вони входили у «кістяк» благодійної організації «Карітас», яка працювала на Сторожинеччині. Подружжя допомагало військовим та переселенцям і фінансово, і фізично. У батьковій квартирі, де вони в той період жили, Надія надала тимчасовий прихисток ВПО з Київщини – двом дорослим, їхній 16–річній доньці, мамі та 83–річній бабусі. А в хаті бабусі нашої співрозмовниці жили інші переселенці…
– Чуючи всі розповіді про військових та активні бої на фронті, смерть рідних моїх знайомих на війні, я все дуже близько через себе пропускала, – зізнається українка. – Було таке відчуття, ніби я сама була там, на передовій. Ніби це зі мною таке відбувалося… Навіть вдома з дитиною ми постійно обговорювали військові теми… А як інакше – коли в «Happyland» організовуєш дитяче свято, а виходиш на вулицю і чуєш сирену… Або зі свічкою в руках схиляєш коліна у пошані до загиблого бійця, якого везуть з фронту додому… Згодом я зрозуміла, що так далі продовжуватись не може. І я хочу, щоб у моєї донечки було щасливе дитинство і майбутнє. Я – мама, і хочу кращого життя своїй дитині…
– Мій виїзд за кордон не означає, що я відхрещуюся від свого українського коріння чи допомоги Україні. Зовсім ні, – підкреслює Надія. – Я довго відтягувала виїзд в Америку, хоча все вже було готове для нашої поїздки. Річ у тому, що я відчувала себе… зрадницею… Але після переїзду мені морально стало легше. Бо якщо в Україні я зі своїх надходжень донатила на потреби ЗСУ, то після працевлаштування за кордоном у мене зʼявилася можливість допомагати українській армії значно більше. Я обрала цей спосіб допомоги рідній країні. І морально заспокоїлася.
«Коштів, які вилучили від продажу авто, вистачило лише на квитки і на перший період проживання у США»
Надія Білоусова зізнається, що виїхала за кордон не без допомоги друзів. Вони допомогли з оформленням документів, зустріли їхню сімʼю в аеропорту і відвезли до свого дому, де прихистили без жодних термінів та умов.
– Ми приїхали у США лише з валізами та документами, – зауважує співрозмовниця. – І коштами, які вилучили від продажу авто, – їх вистачило лише на квитки та на перший період проживання в Америці. Звісно, було страшно від невідомості. Бо все нажите, бізнес, роботу залишили в Україні. Тож, коли нам простягнули руку допомоги наші друзі, привезли до себе додому зі словами: «Живіть стільки, скільки Вам буде треба. Ми в усьому допоможемо»… Це для нас було велике щастя. Памʼятатимемо їхній вчинок до кінця свого життя!
Наш друг навіть допоміг працевлаштуватися моєму чоловіку (на роботі, де працює сам). Можливо, Сергій і зміг би щось підшукати сам, але це була б фізично дуже важка праця (наприклад, на будівництво). Навіть водієм курʼєрської компанії його, швидше за все, не взяли б через недосконале володіння англійською. Чесно кажучи, я переживала перед поїздкою у США, чи Сергію не буде важко адаптуватися до нових умов…Адже як підприємці, ми мали в Україні вільний графік. А тут потрібно важко працювати, при чому постійно, не за бажанням чи можливостями. Бо інакше не буде чим оплачувати за житло та комунальні послуги, які в Америці «зʼїдають» левову частину заробітку.
Спочатку Сергій працював оператором АЗС. По 8–9 годин працював на вулиці, в будь-яку погоду. Але він старанно ставився до роботи, вчив англійську мову і через певний час його «підвищили» – запропонували посаду менеджера. Нині Сергій відповідає за наймання персоналу, організацію роботи, веде підрахунки виторгу тощо.
«Ми дуже раді, що ті зусилля, які ми з чоловіком прикладаємо у США, швидко дають результати», – підкреслює Надія.
До місця роботи Сергій добирається півтори години на автомобілі в один бік. Авто, до речі, чоловік купив у кредит, оскільки це була нагальна необхідність, і досі виплачує кошти по ньому. А Надія вивчилася на водія в американській автошколі (!) та позичила автомобіль у друзів, щоби доїжджати до роботи.
Подружжя шукало помешкання ближче до Нью-Йорка та Нью-Джерсі, де працює Сергій, але там захмарні ціни на житло. Тож вони вирішили оселитися в місті Бушкіл у штаті Пенсильванія. Там сімʼя орендує двоповерховий будинок, який знаходиться на закритій території, де є безкоштовні басейни, тенісні корти, фітнес-зали.
Від прибиральниці – до асистентки в агентстві нерухомості
Надія Білоусова у США не вперше. У 2006 році вона вже була тут, скориставшись студентською програмою «Work and Travel». Протягом 4-х місяців працювала у «МакДональдзі» і паралельно ще в одному фастфуді, а також нянею двох дітей. Потім їй продовжили легальне перебування за кордоном ще на пів року. А згодом 19-річна Надія повернулася в Україну, хоч їй і пропонували постійну роботу, та ще й хорошу зарплату.
– Тому під час переїзду більше року тому в мене не було «рожевих окулярів» та ілюзій, що тут долари «ростуть на деревах», й одразу після прибуття в Америку можна здобути великого успіху, – зазначає Надія. – Я знала, що треба буде важко працювати, щоб чогось досягти, і що заробити гроші на чужині нелегко. Але добре знала англійську і була готова починати з найменш престижної роботи та водночас працювати над тим, щоби влаштуватися на кращих умовах.
Сергій та Надія живуть у гірській місцевості, де багато туристичних обʼєктів (на кшталт українського Буковелю). Тут є великі поля для гольфу, гірськолижні спуски, готелі та відпочинкові комплекси. Один із них Надія обрала для свого майбутнього працевлаштування і подала заявку та своє резюме. Згодом її запросили на співбесіду на вакансію «бронювання номерів».
– Мене прийняли на роботу, мабуть, врахувавши те, що я колись мала своє турагентство і що за освітою я – магістр із міжнародного туризму, – розповідає українка. – Водночас, зарплата у мене була досить низькою. Умови роботи мені не сподобались і я не бачила особливих перспектив у карʼєрному рості. Тож пішла з цієї роботи з думкою, що буду вчитися і хочу чогось кращого… Оцінивши ситуацію (у доньки в той час почалися літні канікули), я зрозуміла, що робота з чітким графіком, без запізнень та відпрошувань, буде тягарем для моєї родини. Тож записалася на онлайн-співбесіду у клінінгову компанію для прибирання туристичних будинків.
Так вийшло, що у конкретний час мені не вдалось вийти на звʼязок, і через це мені відмовили у працевлаштуванні. Три тижні я просилася всіма можливими способами, пояснюючи ситуацію та обіцяючи, що вони не пошкодують про моє зарахування на роботу. І мене таки взяли.
Робота цілком задовольняла нашу сімʼю. Адже я могла брати з собою дитину, а там для її дозвілля були створені чудові умови: ігрові кімнати, більярд, настільний теніс… Таким чином я заробляла гроші та проводила час із дитиною.
Водночас, коли ми з чоловіком шукали житло, я цікавилася в рієлтора, чи не знає він, де є поблизу якась робота. І в день, коли ми підписали з ним усі документи, бо він знайшов нам будинок для оренди, рієлтор вже у дверях запитав: «А ти не хотіла б працювати в моєму офісі?». Я просто сяяла від щастя! Звісно, мріяла працювати в цьому напрямку, але вважала, що ще зарано пробувати свої сили щодо працевлаштування тут, що ще треба повчити мову…
Першого липня був рік, як я працюю в агентстві нерухомості асистенткою. Мій керівник каже, що до мене тут так довго ніхто не затримувався через його непростий характер (хоч я цього не помітила). До речі, він наполягає, щоб я отримала ліцензію і була офіційним рієлтором, а не найманим працівником. Але наразі я не готова до цього. Бо доведеться пожертвувати добробутом своєї сімʼї, адже самій вести бізнес – непросто. А так я хоч заробляю небагато за американськими мірками, але нам наразі вистачає, щоб прожити.
В Америці Надія Білоусова потоваришувала з українською діаспорою та емігрантами з інших країн.
– Українці за походженням, які проживають тут, допомогли мені в багатьох побутових питаннях, в тому числі з гуманітарною допомогою для облаштування нашого житла, – зізнається співбесідниця. – Адже винайняли порожній будинок – не було, де спати, на чому і чим їсти… Мені пощастило, що на моєму шляху трапляються добрі, світлі люди, готові завжди допомогти та порадити.
До речі, багато українців у Америці вивішують на будинках, які вони винаймають, синьо-жовті прапори, показуючи свою ідентичність. А на Великдень ми, разом з іншими земляками, відвідували церкву, де правиться переважно англійською, але читають деякі українські молитви, а на Різдво співають наші колядки.
«Чуючи, що ми вже не повернемося в Україну, а будемо жити в Америці, донечка завжди плаче»
Надія Білоусова зізнається, що тривалий час після переїзду вони ще звикали, що можна не спішити потрапити додому від друзів, бо в Америці немає комендантської години. Що тут немає тривог і не треба шукати бомбосховище, бо в Америці безпечно. І що не треба привʼязувати свій робочий графік до відключення світла. Це все вплинуло на Надію психологічно і вона знаходила в собі сили підбадьорювати донечку та підтримувати чоловіка.
– Бо хоч Мілана вже потрохи звикає до життя в Америці, але усі її бажання та мрії стосуються повернення в Україну, – пояснює Надія. – Чи то вона задуває свічки на іменному торті, чи бачить, як падає зірка в небі, чи коли на циферблаті годинника одинакові цифри… Мрія лише одна – повернутися до рідних, друзів, тих, кого вона так любить… Свого часу ми всіма силами намагалися організувати в Україні донечці безтурботне щасливе дитинство, за яким вона дуже сумує…
І коли Мілана закінчила свій підготовчий клас, їй вручили фотоальбом, де була порожня сторінка: у ній треба було записати свою мрію. Звісно, вона написала про повернення в Україну… Щоразу питає в нас з Сергієм: коли це станеться? Ми відповідаємо, що будемо приїжджати в Україну, але поки що не маємо такої можливості. І чесно кажемо, що приїдемо в гості до рідних і друзів, але жити будемо в Америці. Чуючи це, вона завжди плаче. Завжди…
Поради від Надії Білоусової для тих, хто планує переїжджати назовсім в іншу країну:
1. Краще їхати у країну, де проживають Ваші рідні чи друзі, які можуть допомогти у перші місяці з житлом, роботою, організаційними питаннями. Ті, хто їде у країну, де не має нікого зі знайомих, – або сміливець з гарною підготовкою і планом подальших дій, або той, хто має гарні фінансові можливості, які можна буде використати в непередбачуваних обставинах.
2. Плануєш переїжджати – добре вчи мову тієї країни, куди прямуєш. Без неї – ну ніяк!
3. Треба ретельно підготуватися до переїзду – і здобутими знаннями про країну, і психологічно. Він не має бути спонтанним, а добре виваженим. Треба дізнатися багато інформації про країну, куди збираєшся їхати, – про місцевість, житло, ймовірну роботу, побутові питання щодо їжі, засобів пересування тощо. В соціальних мережах є групи українців, які живуть у різних країнах, – можна долучитися до них і в українських заробітчан цікавитися різними питаннями, не соромитись просити пораду.
Треба зрозуміти: в іншій країні зовсім інший менталітет місцевих жителів, культура, традиції, до яких треба буде пристосуватися.
– Для прикладу, в США склалося враження, що люди працюють, «як коні», без перерв на перезавантаження, – зауважує Надія. – Можливо, тому, що більшість американців не привʼязуються до будинків, де народилися і виросли. Вони частіше знімають на перший час житло там, де їм зручно, – є перспективна робота, нові пропозиції тощо. А оренда та комунальні витрати є досить затратними, тож для відпочинку немає часу. А єдиний вихідний в Америці шанують, наче в Україні державне свято. У цей день всі намагаються по максимуму відпочити – кудись поїхати, щось побачити, провести час з дітьми тощо…
4. Перед переїздом у США потрібно «зняти рожеві окуляри», що тут можна легко заробити великі гроші та без зусиль добитися успіху. Ті, хто так вважають, швидко розчаровуються і хворіють як психологічно, так і фізично.
– Вони важко призвичаюються до життя і менталітету американців, який кардинально відрізняється від українців. – вважає Надія. – У більшості випадків, українці зриваються морально. Погіршується здоровʼя. Можливо, дається взнаки і якість води та їжі (купити органічну їжу у США недешево, а не в кожному штаті природні умови дозволяють вирощувати овочі та фрукти).
При цьому похід до лікаря дуже відібʼється на твоїй кишені. Якщо ти хочеш отримати страховку, то вона буде «зʼїдати» левову частку твоїх доходів, а якщо заробляєш більше за «мінімалку», то за страховку будеш сплачувати від півтори тисячі доларів у місяць. І це при тому, що вона покриватиме далеко не всі візити до лікарів, а лише нещасні випадки й т. д.
Записатись на прийом до лікаря дуже важко. Медичні працівники тут лише дуже вузької спеціалізації. Вони бояться втрутитися не у свою «ділянку роботи», бо будуть мати купу проблем. Тож не повʼязують хвороби з іншими симптомами, часто помиляються, встановлюючи діагноз, заліковують, а не виліковують хвороби, і пацієнт втрачає дорогоцінний час. Тож ми досі лікуємося зі схемами, за якими нас лікували в Україні. Фактично займаємося самолікуванням. Батько передає мені у посилках ліки, які свого часу допомагали. Тут медикаменти важко купити і вони значно дорожчі.
Водночас, лікарні у США добре оснащені дороговартісним медичним обладнанням. Тут гарно розвинена хірургія. Тож, якщо вам вже виставили клінічний діагноз, то лікарі вам допоможуть. Якщо ні – виявити причину буде надзвичайно важко.
Авторка – Олеся КОСТАШЕК
Фото з особистого архіву Надії Білоусової
Читайте також: “Не слухайте ні чиїх порад”:українка про еміграцію в Канаду