Американський фотограф Вольфганг Шван, живе в Україні та працює в міжнародному інформаційному агентстві Anadolu. Він ділиться своїми думками про роль фотографії під час війни, розмірковує про створення однієї з перших вірусних фотографій, що зображує російський ракетний обстріл мирних жителів.
У інтерв’ю Ukrainer він також розповідає про те, як російська пропагандистська машина використовує реальні фотографії, щоб створювати дезінформацію.
Як давно фотографуєте і чому обрали саме фотографію?
— Я займаюся фотографією близько чотирьох років, а працюю в новинній сфері майже два роки. Більшу частину свого життя я займався скелелазінням. Займатися фотографією я почав після того, як мені набридло робити знімки на мобільний телефон друзів, які лазять по скелях. Коли я купив фотоапарат, я закохався в нього. Кілька років тому почав займатися документальною фотографією: знімав безпритульних, людей із залежностями, яких бачив на вулицях мого району (у США). Згодом почав робити більше репортажних фото під час великих протестів у Сполучених Штатах (виступи прихильників Дональда Трампа проти визнання Джо Байдена президентом США. — ред.), я познайомився з редакторами і потроху розвивався у цій сфері.
Це перша війна, яку вам довелося висвітлювати?
— Так, війна Росії в Україні — це перше збройне протистояння, яке мені довелося знімати. Не думаю, що прагнув стати воєнним фотографом. Я хотів приїхати в Україну і дізнатися більше про неї, її історію, події на Донеччині, а ще познайомитися з культурою сходу та інших регіонів. Гадаю, що в процесі я непомітно для себе почав висвітлювати російсько-українську війну, хоча тільки бажав дізнатися більше про те, чому вона почалася.
Я повернувся (в Україну)в січні (2022 року), перед початком повномасштабного вторгнення. Війна також стала екологічною темою — я хотів це висвітлити, але мені довелося працювати на Донеччині, знімаючи життя українських солдатів в окопах. Тож спочатку я мав намір попрацювати над довгим матеріалом, присвяченим навколишньому середовищу. Але згодом почав фіксувати щоденні новини.
Коли ви були на Донеччині з військовими, чи відчували, що (велика) війна наближається? Чи допомогло це глибше зрозуміти, що відбувається?
— Коли я приїздив сюди в січні (2022 року) і розмовляв з українцями, майже всі мене переконували, що (повномасштабної) війни не буде, бо Росія не вторгнеться. За два дні до (великої) війни всі, з ким я спілкувався, не думали, що це можливо. Розпитуючи людей, я дійшов висновку, що ця ситуація нагадувала історію про хлопчика, який кричав: «Вовк». Люди втомилися від того, що Росія погрожувала стільки років. Думаю, що їм набридло перейматися. Але пробувши тут кілька місяців, я був готовий висвітлювати війну. Звісно, якби я був тут роками раніше: жив, навчався і працював в Україні, то був би краще підготовлений розповісти цю історію. Проте, оскільки я приїхав сюди за кілька місяців до (повномасштабного) вторгнення, зміг зорієнтуватися в ситуації. Принаймні, почав більше розуміти і виконувати свою роботу — розповідати про те, що відбувається — ефективніше.
Яким для вас було 24 лютого [2022 року]?
— Двадцять четвертого я був у Бахмуті. Майже два місяці орендував там квартиру, працював на лінії фронту від Станиці Луганської, що на півночі від Маріуполя. Путін виступив із промовою, в якій визнав відокремлення так званих ЛНР та ДНР. По всій лінії фронту посилилися обстріли. Уночі із 23 на 24 лютого на російському боці було багато дивних рухів. Виник повний інформаційний блекаут, багато людей не мали доступу до інтернету. Це здавалося дивним. Увечері (23 лютого 2022 року) українська сторона закрила всі аеропорти в країні: здавалося, що це (повномасштабне вторгнення) відбудеться.
Я працював із двома друзями та колегами. Ми жили разом і обговорювали, чи поїхати на південь до Маріуполя й працювати над репортажем там, чи поїхати на північ до Харкова. Обрали другий варіант і вирішили там висвітлювати, що зможемо. Якби з’ясувалося, що все летить під три чорти і Росія наступає, ми б рухалися в бік Києва, з якого можна вибратися. Багато хто думав, що Росія швидко захопить всю країну. Але Україна здивувала весь світ, а може й себе, мужньою обороною. Українці відкинули російську армію.
Того дня (24 лютого) ми прокинулися о 3 чи 4 ранку від новин, що все починається. Ми зібрали валізи, сіли в машину і попрямували до Харкова. По дорозі ми читали твіттер, здавалося, що вся країна під ударом: [російські] десантники висаджуються в Борисполі, Київ бомблять… Ми вирішили, що будемо пробиратися до столиці. Я був упевнений, що саме там будуть матеріали для репортажів. В якийсь момент ми побачили великий стовп диму, (який йшов) з авіабази в Чугуєві, що трохи південніше Харкова. Тож ми попрямували в цьому напрямку. Поки ми наближалися, диму ставало все більше. Коли ми в’їхали в Чугуїв, шукали поворот, де можна було б сфотографувати цю гігантську хмару. Випадково заїхали в мікрорайон зі старими хрущовками (будинки, що почали масово споруджувати в СРСР під час правління Микити Хрущова. — ред.) — ракети влучили саме серед цих будинків. Ми побачили, як приїхали екстрені служби, швидка допомога. Ми вийшли з машини, щоб це зняти. Саме тут я сфотографував Олену Курило… Вона була однією з перших, кого ми там побачили. Ми її сфотографували, записали інформацію про неї, а потім продовжили працювати на місці подій: близько години знімали поліцію та пожежників, які рятували постраждалих, витягуючи їх із будівлі. А потім ми вирішили їхати до Харкова, вважаючи, що по всій країні відбувається те, що ми тільки-но побачили.
Там [у Харкові] було набагато спокійніше. Життя здавалося нормальним, але у повітрі відчувалася напруга. Люди чекали транспорт на зупинках, але весь час перевіряли свої телефони й озиралися. Тоді ми вирішили пробиратися до Києва. Ми з’їхали з головної траси, тому що вона була заповнена машинами, хоча зазвичай без заторів [до Києва] можна доїхати за шість годин. Якби ми весь шлях їхали в цьому корку, це зайняло б вічність. Тому ми поїхали в об’їзд. Дорога від Харкова до Києва зайняла близько 10 годин — майже весь час без мобільного зв’язку. Це був сюрреалізм — знати, що почалася війна, побачити таке зранку і їхати тихими об’їзними дорогами наприкінці зими, коли тане сніг. У той день було чисте блакитне небо… Сонце вже вийшло, був чудовий день. Проте ти розумієш, що у всій країні — хаос і жах. Уночі, близько першої, ми приїхали до Києва. Ми винайняли квартиру, щоб відпочити й оцінити події того дня. Думаю, що в перший тиждень [великої війни] здавалося, наче всі бігали як навіжені, не розуміючи, що відбувається.
Завдяки вам історія вчительки Олени стала дуже відомою — це була одна з перших фотографій постраждалих серед мирних жителів. Фото стало вірусним. Що відчуваєте, коли ваша робота отримує таке визнання?
— Того дня я не розумів значення цього фото, тому що ми робили ці світлини у (файловому менеджері) iFile, їхали через всю країну по задвірках без якісного мобільного зв’язку. Мені здавалося, те, що ми побачили, не буде унікальним для першого дня [повномасштабної] війни. Лише наступного дня я зрозумів, що такі фотографії не зробили більше ніде, принаймні 24 лютого, і ніхто не мав зображень житлових районів, які бомбили (росіяни). Я думав, що це поширене або широко висвітлене явище, тобто фотографії будуть з усієї країни. Тому й не уявляв, що це (фото) буде настільки унікальним. Але виявилося, що світлина [Олени] була однією з перших фотографій, які опублікували в країні того дня. На світлині були цивільні, які постраждали від (повномасштабного) вторгнення Росії. Так це фото стало обличчям війни.
Я відчув, що зробив свій внесок у розповідь про те, як виглядатиме ця війна. І вважаю, що страждання цивільного населення — це важлива риса російського вторгнення в Україну, коли військові цілі не відрізняються від цивільних. Ця війна для них — проти всіх. Тож [було вкрай важливо] зафіксувати і показати це у перший день, щоб люди не відводили погляд від того, чим є ця війна насправді. Тоді я цього не знав. Я просто виконував свою роботу — це не те, чим можна пишатися. Я не горджуся тим, що сфотографував поранену людину в чи не найгірший момент її життя. Але я відчуваю, що ефективно виконав роботу, для якої приїхав сюди, і допоміг показати [людські] страждання широкому загалу.
Ці фотографії також використовувалися як [російська] пропаганда, нібито ця жінка — актриса, хоч це неправда. Відомо, що це завдало Олені страждань. Що ви думаєте про це?
— Навіть 10 жовтня 2022 року (день масованого ракетного обстрілу. — ред.) у Києві мені надсилали повідомлення кілька різних ЗМІ з усього світу. Я обговорив із нідерландською газетою російські заяви, що нібито ту жінку поранили біля залізничного вокзалу у Києві, і що вона — актриса. Це проблема цієї війни. Хоча для мене стало новиною, що можна взяти зображення, які я зробив того дня, те фото Олени, і наклеїти їх на газетну статтю 2018 року про вибух газу. Було цікаво спостерігати за цим: дивитися новини, бачити, як мої фотографії перетворюються на брехню, в яку вірять люди. Це захоплює і водночас лякає, коли бачиш швидкість, з якою Росія може створювати дезінформацію, завдяки чому та виявляється ефективною. Жахливо, лячно та бридко від того, що комусь платять за виконання такої роботи. Проте це явище — не унікальне, воно поширене у всьому світі. Можливо, це вперше під час війни в епоху соціальних мереж дезінформацію створюють настільки швидко й ефективно. Думаю, це буде цікаво розглянути в майбутньому. Я нещодавно розмовляв із колегою про те, чи це (дезінформація. — ред.) здебільшого для російського внутрішнього споживання, щоб населення продовжувало підтримувати війну і не сумнівалося в ній? Вони думають, що б не робила їхня армія, мирні жителі не страждають. Тому коли вони бачать поранених мирних жителів, не вірять, що це їхня армія, і вважають це брехнею.
Росія використовує фотографію як інструмент пропаганди. Що нам із цим робити та як довести, що такі випадки — це маніпуляція?
— Ми фотографуємо те, що відбувається, і більшість світу вірить побаченому. Наше завдання — показувати правду якомога більше. Деякі кадри можуть використовувати для створення дезінформації чи пропаганди, але це не переважує потребу показати, що відбувається. Це ніби побічний продукт виконання дуже важливої роботи, яку дехто неправильно тлумачить. Із цим потрібно розбиратися окремо. Не знаю, чи є відповідь, як виправити цю ситуацію в російському суспільстві, в якому люди не вірять у те, що відбувається на Заході або в Україні. Я цієї відповіді не маю. Знадобиться багато років, щоб виправити проблеми з дезінформацією у світі. Це відбувається в багатьох країнах, які все далі відходять від демократії і стають більш правими політично, а також дискредитують служби новин. Наша роль полягає в тому, щоб продовжувати працювати і показувати все якомога правдивіше, щоб викликати співчуття й небайдужість аудиторії до ситуацій, що нас зачепили.
Що ви думаєте про воєнну фотографію та її роль у цій війні? Як вона допомагає нам перемагати, показуючи світові правду?
— Мабуть, допомагати Україні перемагати — не моя робота. Моє покликання — інформувати аудиторію вдома (у США. — ред.) про те, що відбувається. Журналіст має уникати прямого втручання, бо це упередженість. Я хочу точно зобразити події. Україна захищає себе, свій суверенітет від загарбників, які хочуть її етнічно зачистити через геноцид, знищення мови і культури. Фотографії та інформування [американської] громадськості допомагають пояснити, чому моя країна, Сполучені Штати, надсилає сюди [Україні] мільярди доларів (значна частина цих коштів поставляється у вигляді військової техніки, боєприпасів. — ред.). І навіщо їм це робити, коли ми стикаємося з певними економічними труднощами, як-от [підвищення] ціни на пальне? Коли [у 2022 році] я востаннє був вдома, бензин коштував чотири долари за галон. Зараз все подорожчало. Ціни на ринку житла — захмарні. Люди це помічають, а потім бачать у новинах, що ми надіслали в Україну ще 30 мільярдів доларів [військової допомоги]. 8 листопада 2022 року у США були вибори. У передвиборчих виступах багатьох кандидатів лунало: навіщо ми туди надсилаємо гроші, коли вони потрібні тут? Мене дуже хвилює те, що відбувається у США, через те, що я бачив [в Україні], людей, яких зустрічав — я хотів би висвітлити це на фотографіях і пояснити американцям, чому їхні податки йдуть на інший кінець світу і чому це необхідно.
Читайте також, Джон Свіні про Україну: враження британського журналіста.
