Внаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну мільйони людей були змушені рятуватися від війни за кордоном. Серед них багато літніх людей, яким адаптація до нового життя дається особливо складно.
Що довше триватиме війна, то більше українців знайдуть роботу за кордоном та пристосуються до нового життя там.
Проте, на жаль, не всі історії українців за кордоном успішні. Не всі можуть або хочуть звикати до нового життя. І причина часом полягає не у відсутності бажання, а у віці — за кордоном через війну опинилося чимало літніх людей.
Згідно з дослідженням аналітиків Центру економічної стратегії, саме ця категорія українців найбільше схильна повертатися додому.
“Ми думали, що приїхали на кілька тижнів”
Світлана приїхала до Польщі у квітні 2022 року та спочатку навіть не шукала роботи:
“По-перше, ми думали, що приїхали на кілька тижнів, а по-друге — мені вже 65 років”.
До повномасштабного вторгнення вона працювала в медичній лабораторії та за два місяці до 24 лютого вийшла на пенсію. Проте в Польщі на таку роботу розраховувати Світлана не могла і через вік, і через потребу нострифікувати диплом:
“Десь за пів року я зрозуміла, що війна не закінчиться швидко та почала шукати роботу. Усі казали, що це просто, що в Польщі роботи багато. І я в це вірила, але насправді виявилося, що майже ніхто не хоче брати пенсіонерів. Навіть якщо в них ще є сили повноцінно працювати. Хіба що на підробіток”.
Згодом Світлана дійсно знайшла підробіток: вона влаштувалася прибиральницею в місцевий торговельний центр. Проте протрималася там лише три місяці, згадує вона, жартуючи: “Вісім годин зі шваброю витримає не кожна молода дівчина, що вже казати про таких поважних пані, як я”.
Світлана зазначає, що їй ще пощастило. Вони з чоловіком живуть в одному з польських готелів, які приймають біженців, тож за житло та харчування можна не переживати. І хоча Польща змінила програму підтримки для українців, особи або організації, які забезпечують проживання або харчування літніх людей (жінок від 60 років та чоловіків від 65 років, — ред.), досі можуть отримувати компенсацію від держави. Проте, як зазначає Світлана, усі розуміють, що це не триватиме вічно, а Польща не зобов’язана пожиттєво утримувати громадян чужої країни.
“Що буде далі? Якщо допомогу скасують, то доведеться повернутися до Запоріжжя. Більше немає куди. Там хоча б є власне житло. Поки що є”.
“Я повернуся додому, до Маріуполя”
Проте не всім є куди повертатися. “Русcкій мір” стер із поверхні землі кілька українських міст: у Маріуполі, Бахмуті, Мар’їнці, Сєвєродонецьку, Ізюмі, Соледарі зруйновано понад 60% будинків. Частина пошкоджених міст перебуває в окупації, частина — під постійними обстрілами. Тож остаточний масштаб руйнувань складно передбачити. А за певні міста, зокрема Бахмут, ідуть важкі бої. І навіть зараз уже зрозуміло: відбудовуватимуть не все. Проте в кожному з цих міст жили тисячі людей. І це не просто цифри — за ними стоять понівечені долі.
60-річній Ларисі вдалося виїхати з Маріуполя на початку травня 2022 року. Шлях був непростим: їй довелося вибиратися із захопленого російською армією міста через тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей, а потім — росії. Звідти вона потрапила до Латвії, а далі — до Ірландії.
Лариса згадує:
“Якщо чесно, то це була випадковість. Я не думала їхати так далеко від дому. Але зі мною виїжджали люди, які їхали до Ірландії, і я подумала, що чому б не поїхати з ними? Все одно я сама”.
Так вона опинилася в мальовничому містечку Роскарбері в Ірландії. Спочатку головне було — отямитися й трохи відновитися, а вже потім вирішувати, як жити далі. Майже одразу Лариса пішла на безплатні мовні курси, щоби відволіктися від сумних думок та почати розуміти, що говорять місцеві:
“Це мені дуже допомогло. Для того щоб влаштуватися тут на роботу, потрібно хоча б трохи говорити англійською. Ірландці дуже добрі до українців, але постійно нянькатися та намагатися жестами пояснити, що ти маєш робити, теж ніхто не буде”.
Робота в Ірландії є, наголошує Лариса, просто не всі українці її шукають. Поки що держава оплачує проживання українців у спеціальних центрах для біженців (в одному з них і живе Лариса) та виплачує допомогу з безробіття:
“Якщо ти живеш у такому центрі та отримуєш допомогу (по безробіттю — ред.), то загалом можна і потягнути з пошуком роботи. Але я не могла сидіти на місці. У червні мої сусіди, яким вдалося виїхати з Маріуполя, сказали, що наш будинок сильно пошкоджено. А якщо немає куди повертатися, то треба якось жити тут, правильно?”
Пані Лариса зараз працює в супермаркеті сусіднього міста — розставляти продукти на полицях. Проблем із влаштуванням на роботу через вік не було жодних. Ірландські жінки йдуть на пенсію в 66 років, тож за мірками країни, Ларисі ще працювати й працювати.
“Робота не дуже важка. Просто незвична. Я все життя працювала вихователькою в дитсадку, а тепер йогурти розставляю. До такого складно звикнути”.
Проте, як зізнається Лариса, згодом зрозуміла, що залишатися на чужині назавжди не буде, та й ірландської пенсії їй не заробити. До того ж вона дуже сумує за Батьківщиною:
“Я повернуся додому, до Маріуполя. Не хочу жити в іншому місті. Так, будинок пошкоджено, але ж не зруйновано. І давайте чесно: я не в тому віці, щоб так змінювати життя”.
Джерело: rFI.