Перша неділя травня в Україні традиційно відзначається Днем матері. Останні роки це свято набуло особливого значення, адже українські мами стали одними з головних героїнь безжальної війни.
Вони змушені переживати жахливі випробування: чекати на своїх синів, молячись за їхнє життя, бавити дітей у бомбосховищах під постійними обстрілами, а іноді й народжувати нове життя в цих укриттях. Ті, хто змушені були тікати від війни, долаючи тисячі кілометрів, шукають відповіді на безкінечні питання своїх дітей: “Коли ми повернемося додому?”.
Історії українських матерів, чиє життя перевернула війна, – це ще один свідчення незламності й сили духу українського народу. Їхня стійкість, самовіддача і безмежна любов до своїх дітей – це те, що надихає й дає віру в перемогу.
Мама Героя
Наталія Тарабалка пишається своїм сином, любить розглядати його дитячі та юнацькі фото. Нині Степан — герой України посмертно. Він був льотчиком-винищувачем і загинув під час повітряного бою 13 березня. Саме його закордонні ЗМІ хибно охрестили Привидом Києва.
Попри свою втрату, жінка волонтерить, щоб уберегти чужих дітей.
“Я хотіла бути присутньою, аби переконатися, що військові отримали якісну продукцію”.
Мама, яка всю вагітність була у полоні
Військову медикиню Мар’яну Мамонову в Україні знають всі. Адже жінку звільнили з російського полону, коли вона була на 9 місяці вагітності. До українського автобуса Мар’яну вели попід руки, бо вона от-от мала народити.
Про свою вагітність жінка дізналася вже після початку повномасштабної війни. У той час вона була на Маріупольському заводі імені Ілліча й рятувала українських військових.
“Було страшно і радісно водночас. Сльози, плач, істерика, безвихідність ситуації. У голові мільярд думок, які летять одна за одною за долі секунди. Страх, який в тобі говорить, що не час. Сумнів у тому, чи виносиш дитину. Печаль, що ти не можеш нікому сказати. Відчай, що не можеш вийти з міста. Але водночас була й несамовита радість, адже я так цього хотіла, – пригадала Мар’яна”.
Жінці було важко через те, що не могла поділитися радісною новиною з коханим. Однак добряче поплакавши вона заспокоїлася і вирішила, що головне – вижити, а все інше буде добре. Зараз Мар’яна щаслива, що дізналася про свою вагітність саме в таких умовах. Адже це додало її новому стану ще більшої важливості.
“Я зрозуміла, що ця дитина не спроста прийшла в моє життя саме так і саме зараз. Вона мене врятувала. Це не ми рятуємо дітей, а вони нас”.
У полоні вагітність для Мар’яни була соломинкою, за яку вона трималася. Жінка пообіцяла своїй ще ненародженій дитині, що не буде плакати.
Слова майбутня матір дотримувалася аж до 9-го місяця. Однак коли Мар’яну з колонії в Оленівці забрали в Донецьк й сказали, що там вона буде народжувати, жінка не стрималася.
Лише тоді вона вперше заплакала.
Мар’яну обміняли 21 вересня, а в ніч на 25 вересня вона народила доньку Анну. Саме Анна допомогла матері пережити страшні події війни.
То ж жінка переконана – народжувати потрібно навіть під час війни.
Мама, яка пішла на війну
Багато українських матерів, щоб захистити своїх дітей, взяли до рук зброю. За даними Міноборони, кількість жінок-військових у порівнянні з 2014 роком збільшилась у 2,5 раза. Однією з таких матерів-воїнів є Людмила Бец. Жінка ще перед повномасштабним вторгненням записалася у тероборону.
Зараз Людмила пригадує, що 24 лютого була дуже зла на те, що хтось вирішив напасти на її країну. Однак вона знала, що робити.
Про те, щоб кудись їхати, у мене навіть думок не було. Моєму сину Олексію 11 років. Він вже не маленький. Я хотіла, щоб він брав з мене приклад,
– розповіла жінка.
Рішення записатися в тероборону Людмила схвалила саме тому, що вона матір. Жінка виховує сина сама, тому хотіла, щоб у майбутньому, якщо буде потрібно, Олексій зробив так само, як вона, – став на захист Батьківщини. Загалом багато рішень у житті Людмила схвалювала з огляду на те, що вона матір, оскільки хоче бути прикладом для сина.
Мама, син якої у полоні
Тетяна Вишняк востаннє чула голос свого 22-річного сина Артема рівно рік тому. Хлопець подзвонив, щоб привітати її з Днем матері. Син Тетяни з 14-років мріяв служити у полку “Азов” і врешті здійснив своє бажання. Юнак був оборонцем “Азовсталі”, а сьогодні перебуває в російському полоні. Єдина мрія Тетяни на День матері – знову побачити свого сина.
Жінка зізнається, що захоплюється Артемом й не розуміє, як змогла його таким виховати. Каже, що він виховав себе сам. Вона ж бо лише прищепила йому відчуття справедливості.
“Ми з чоловіком вчили історію за Радянського Союзу, а Артем все дізнавався сам. Він навіть на простих прикладах пояснював мені, чому окупація Криму незаконна й чому півострів має бути українським. Моя дитина навчила мене любити свою країну, – розповіла жінка”.
Тетяна з посмішкою згадує, що Артем почав перечити їхнім з чоловіком поглядам лише після 16 років. До того не наважувався, бо вважав себе занадто юним. Він був для них вчителем з патріотичного виховання, який завжди ґрунтовно й спокійно доносив правильну думку. Саме він мотивував батька долучитися до війська після 24 лютого 2022 року.
“Зараз я хочу просити вибачення у своєї дитини за те, що моє покоління свого часу не відстоювало краще майбутнє. Тепер наші діти повинні виправляти наші помилки. Артем казав, що не хоче залишати цю війну для своїх дітей. Він прямо говорив мені, що готовий загинути за Батьківщину. Син завжди знав, що буде повномасштабна війна з Росією, а ми йому тоді не вірили. Я цю дитину так люблю, що навіть слів не маю, аби описати”.
Для матері, дитина якої вже рік перебуває у полоні, найскладніше – це слухати історії про катування. Материнське серце розривається від розуміння того, що з сином можуть робити. Однак Тетяна хоче знати все. Вона не може жити у рожевих окулярах.
Жінка робить все, аби її сина обміняли. Вона не пропускає жодну акцію на підтримку полонених захисників “Азовсталі”, стукає у всі двері. Тетяна бореться за Артема з усіх сил. Їй дуже важко, адже результату наразі не бачить.
Мама, яка не повернулася додому
Та в багатьох українських дітей відібрали можливість звернутися до своєї мами.
“В день, коли мама загинула, вона виходила на зв’язок і сказала, що любить нас і все буде добре. За 15 хвилин вона мала бути вдома”.
Це фото жінки, що облетіло шпальти світових газет. Червоний манікюр Ірини Фількіної — життєрадісної люблячої мами двох доньок.
Вона не встигла евакуюватися. Росіяни жорстоко вбили її, коли Ірина поверталася додому.
На честь мами, яка присвятила своє життя двом донькам, дочка Ольга заснувала фонд допомоги дітям — Мама Іра.
Тепер рука з жахливого символу війни стала символом допомоги для сотень дітей, які так само втратили батьків.
“Основою фонду стане саме та любов, яку вклала в мене моя мама”.
Таких історій дуже багато. На жаль, українські діти змушені швидко дорослішати, інколи навіть брати на себе відповідальність і за менших.
