9 довгих місяців у колонії окупованої Горлівки та знущання в Оленівці. Український військовий поділився спогадами про жахіття полону.
Орест Грицюк – захисник, який пережив російський полон. До повномасштабного вторгнення він мав мирне життя: працював у поліції, згодом став бізнес-тренером, адже за фахом психолог. Та після 24 лютого 2022 року чоловік без вагань пішов добровольцем на фронт.
Історія цього чоловіка – це не просто розповідь про жахливі випробування полону. Це історія про непереможність українського духу, про силу віри та прагнення до свободи.
Спочатку я думав, що ніколи не потраплю у полон і вб’ю себе
Яким було для Вас 24 лютого 2021 року?
Орест: 23 лютого я відчував, що все ось-ось почнеться, коли американська розвідка говорила про план наступу росіян. І зрозумів, що війна все ж буде, коли Путін “признав“ ДНР і ЛНР і зробив свою промову перед повномасштабним вторгненням. Ми з товаришами вже мали складені тривожні валізи та план, як вивозити рідню з Києва і йти на допомогу нашим хлопцям.
Вивіз рідних зі столиці, сам повернувся назад і пішов добровольцем. Відбув прискорене навчання, потім потрапив у бригаду, яка тільки формувалася, тому до фронту я доїхав у серпні.
Чи пам’ятаєте той день, коли потрапили в полон?
Орест: Ми тихо зайшли на позицію близько 4 ранку, до сходу сонця, а о 7 годині почався артилерійський обстріл, який тривав до 14 години дня безперервно по наших позиціях. І оскільки у мене була флангова позиція, то вони з неї й почали прорив. О 14 годині розпочався стрілецький бій. Через обстріл ми не могли вести спостереження, так вийшло, що бій почався вже у нас в окопах, тобто ми не відстрілювали піхоту, яка рухалася на нас.
Ви дуже детально пам’ятаєте той день?
Орест: Цей день я ніколи не забуду. День, коли я помер. Потрапляння в полон, програний бій – це заочна смерть. Я на 99,9% був впевнений, що мене вб’ють, і з кожною хвилиною це відчуття наростало.
Багато військових кажуть, що відчуття того, що ти живий, приходить саме на війні, у такі критичні моменти. Я вперше відчув це, коли їхав на евакуацію в бій на бронетранспортері. Нам ніхто не давав такого наказу, бо розуміли, що це ризиковано, але ми вирішили йти. Коли я їхав зверху на цьому бронетранспортері і ми наближалися до місця бою, я відчував запах землі, дерев, пшеничного поля. Все було неймовірно яскраве та кольорове. Я ніколи такого не відчував у житті.
І в тому ж бою, де мене взяли в полон, було так само. По мірі наростання бою, коли набої закінчувалися, це відчуття – що ти живий – ставало все сильнішим і сильнішим. Спочатку я думав, що ніколи не потраплю к полон і вб’ю себе, але потім все більше хотілося жити. Автомат дав осічку. Патрон був ржавий. Всі нормальні ми вже відстріляли. Я знайшов якийсь в окопі, підняв, зарядив – осічка.
Ми жили в бараку
Що було далі, куди вас відправили, яким був Ваш шлях у полоні?
Орест: Після того, як мене взяли в полон, мене спочатку відвезли до райвідділу в Докучаєвську. Там я тиждень просидів у гаражі без світла. Їжу давали раз на день, а туалет замінювала баклажка.
Потім 21 день я був у донецькому ізоляторі, а далі мене перевели до Оленівки. Там я пробув до кінця жовтня, а потім до 23 квітня – до самого обміну – вже був у Горлівці.
24 квітня 2023 нас обміняли, але 23-го мене вивезли до Таганрога. Там ми 3 години стояли на холоді, чекаючи літак. Потім нас перевезли до Бєлгорода, де нас тримали у спорткомплексі. На дні басейну розставили ліжка для українських солдатів – їх там було близько 30. Всі ми були із зав’язаними очима, але я через пов’язку побачив сюрреалістичну картину: зверху на стільчиках сидять російські військові з автоматами, а внизу, у басейні, лежать наші хлопці із зав’язаними очима.
З Бєлгорода нас перевезли до Сумської області.
Розкажіть про Горлівку, як все там було?
Орест: В бою, де мене взяли в полон, був поранений я та мій товариш. Вже в полоні я надав йому домедичну допомогу – поставив турнікет та бандаж. Він вижив.
У полоні я був медиком. На кожен загін була людина, яка опитувала інших полонених про те, в кого що болить, а медчастина колонії давала якесь лікування. Що загалом я й робив. З лікування там був парацетамол, анальгін та від поносу – Лаперамід. Діарея була завжди, тому що була антисанітарія. Навіть щоб руки помити, була проблема. Посуд, з якого ми їли, був брудний з рештками їжі.
Найкраще з усіх місць, де я був, годували в Горлівській колонії. Але насправді там показували на загал тільки їдальню. Був період, коли часто давали картопляне пюре – сухий порошок, який заливали кип’ятком, від нього ніяких калорій. Це дуже похитнуло наше здоров’я. Ще показовим було те, як ми були одягнені – в дешеві будівельні костюми. І такі ж черевики, які ніби були зимові, але в них холодно, вони поганої якості. До весни майже в половини хлопців вони «розлізлися». Цей одяг нам видали тільки 29 грудня, до цього ми були в тому, в чому потрапили в полон.
Жиди в бараку. Коли була геть погана погода, нам дозволяли зайти у під’їзд і сидіти на сходах до 2-го поверху. 125 людей один одному на голові – ми це називали “проміжним кільцем пекла”.
У мене є вірш, який я написав про це:
Я сміюсь у відкриті долоні на сходах посеред війни. Таких як ми не ламають полони, я буду жити завжди. Я житиму, якщо вбити – в серцях своєї сім’ї Зрадливих свиней ніколи не відмити, загублену честь не знайти.
Були люди, які “ламалися” і йшли на співпрацю з окупантами, щоб не стояти на холоді на сходах, а зайти в середину бараку. Я б не назвав їх зрадниками, радше безчесними людьми. Але знову ж таки, для багатьох це слово не означає нічого, і вони й далі живуть собі прекрасно.
Чи знання та навички психолога допомогли вам зберегти стійкість у цій ситуації?
Орест: Так, дуже. Я одразу вирішив, що в армії буду просто солдатом, а не психологом. Але розуміння мотивів людей і їхнього емоційного стану дуже допомагало. Я підбадьорював одних, виводив зі ступора інших, розповідав фільми.
Я вів рубрику “Барак ФМ” – це всі чутки, які ходили по колонії.Розповідав про зміну харчування, бійки, “шмони”. Імітував голос радіоведучого, це відволікало від поганих думок і піднімало настрій хлопцям.
Які емоції ви переживали, коли очікували на обмін? Чи вірили ви, що він дійсно відбудеться?
Орест: До 25 листопада я був впевнений. Потім сподівань не стало. Найважче було з січня до кінця лютого – я зневірився, закрився, конфліктував з товаришами. З приходом весни стало легше, я знову жартував, “Барак ФМ” вже не вів. З’явилася не те що надія, а віра на 99,9%, що мене обміняють, до закінчення війни. Я просто став жити там: “Є новий день – чудово!”.Перед сном з товаришем ми перехрещували уявний календар: він казав: “І цей день закінчився”, а я: “На день ближче додому”. Ця традиція тривала два місяці.
Вам давали можливість зв’язатися з рідними?
Орест: Перед Новим роком нам дозволили написати лист додому. Мої рідні отримали його в лютому чи березні. Через волонтерів я отримував листи з дому – два листи й фотографію дружини з сином.
Коли вам сказали, що їдете додому, Ви повірили?
Орест: 23 квітня мені сказали збирати речі й здавати форму, бо я їду додому. Це була радість, але й страх – чи дійсно везуть додому? Найгірше, що ми знали, – це поїхати в росію, сидіти там і бути в руках “вертухаїв”. Це не ті люди, яким хочеш вірити, вони не будуть казати правду.
Хлопці одразу набігли, щоб я передав рідним, що вони живі. Я пообіцяв це й зробив. Тоді з мого бараку обміняли тільки мене. 31 січня був черговий обмін, де обміняли ще моїх хлопців, і я з ними бачився. Це ті хлопці, які “не зашкварились”, бо серед обміняних були й ті, хто перейшов на сторону ворога й пішов у російський “Добробат”. А замість них могли поміняти нормальну людину.
Більшість не вірили у нацистів в Україні
Яким було ставлення російських військових та охоронців до українських солдатів, які перебували у полоні? Чи дійсно вірять у бандерівців та ницистів?
Орест: Все залежало від зміни. Більшість, звісно, не вірили у нацистів в Україні, бо багато охоронців Горлівської колонії колись ще до АТО служили в українській армії й все розуміли. Але були й такі “відбиті”, які вірили у бандерівців.
Пам’ятаю, був там майор, який постійно проводив так звані вікторини: хто такий Нахімов або Кожедуб. І тим, хто не знав, давав сильно ляпас або кулак в груди. Звісно, співали російський гімн – зранку й увечері, а всі пересування по колонії ми співали радянські пісні – “Катюша”, “Ідьот солдат по городу”, ну дуже багато пісень. Давали читати промову Путіна перед початком повномасштабного вторгнення, щоб читали її в голос.
Знаю, що якута, який брав вас у полон, зловили наші ЗСУ.
Орест: Так, якут, який взяв мене в полон на сході, сам же потрапив у український полон, на півдні його взяли ЗСУ. Це сталося фактично через рік після того, як я потрапив у полон. Я називаю це кармою. Він любив якісну екіпіровку, коли забирав у мене американський шолом, був у захваті. Я пробував дізнатися про його долю, але не знаю нічого.
Я вчився жити серед людей
Які етапи реабілітації чекають на українських військових після звільнення з полону?
Орест: Після звільнення з полону передбачена психологічна реабілітація. Зустріч була, ми проговорили до найважчого моменту, про мої допити та що зі мною робили на них. Потім мене залишили одного. Сказали, що ще будуть зустрічі, але так ніхто і не подзвонив.
Як ви справлялися з наслідками полону?
Орест: Загалом, все йшло непогано, але траплялися несподівані речі: нервові зриви, панічні атаки, виливи агресії. Я вчився жити серед людей. Якби я знав про ці всі речі до служби, якби був підготовлений, мені було б легше.
Ви хотіли стати реабілітаційним психологом після полону?
Орест: Так, але не вийшло. Я сержант, а такі посади в ЗСУ займають лише офіцери. У мене є офіцерське звання поліцейського, але мені запропонували пройти переатестацію та підписати контракт, а я доброволець і не маю бажання ставати фаховим військовим. Більшість полонених – це солдати й сержанти. Вважаю, їм було б логічніше спілкуватися з тим, хто також був у полоні, хто розуміє їх не з фільмів, а на власному досвіді, і це також має бути солдат чи сержант, «рівна» їм людина. Але це нікому не потрібно.
Не всі зламані психологічно. Є люди, які після полону міцніші за сталь. Я, на жаль, не можу цим похизуватися. Мене “надламав” програшний бій – це була моя умовна смерть. Зараз думка залізти в окопи викликає паніку, хоча до цього я робив це спокійно.
Як українське законодавство регулює повернення військових з полону?
Орест: Якщо після повернення з полону немає усунення за станом здоров’я, ти повертаєшся до свого підрозділу. Але керівництво лояльно ставиться до хлопців і намагається не використовувати їх на полі бою. Також є можливість перейти в іншу частину чи підрозділ.
Що зараз після полону? Ви далі служите?
Орест: Я повернувся до служби у липні 2023 року. Зараз – на сході України, але в боях участі не беру. Іноді трапляються панічні атаки. У таких випадках я присідаю, щоб мене ніхто не відволікав, і роблю глибокі вдихи: вдихаю, затримую дихання на 2-3 секунди і видихаю.
Які ваші плани на майбутнє?
Орест: Хочу поділитися своїми знаннями та досвідом. Хочу написати треніг для військових. Наприклад, я розповім про те, що робити, якщо потрапили в полон. Тобто, що не можна різко рухатися або нахилятися, а також про те, що потрібно дивитися під ноги, щоб не спіткнутися, бо це може бути розцінено як спроба кинути гранату. Я також розкажу етапи, які людина переживає у полоні: спочатку велика надія, потім розчарування й примирення, і, нарешті, адаптація.
Я планую звільнитися з армії після підписання Закону про мобілізацію, який дозволить колишнім полоненим не нести службу. Я хочу активно зайнятися тренінгом для військових та колишніх полонених, а також для їхніх родичів. Бо не можна просто привезти й питати: «А тебе били?». Важливо знати, як правильно поводитися з людиною, яка пережила полон. Саме над цим я б хотів працювати.
Авторка: Оксана Середюк.
