Юлія Дем’яненко з двома доньками покинула рідний Чернігів на півночі України навесні минулого року. Спочатку сім’я перебралась бо Польщі, звідти – до Італії, а тоді вони перебралися в Канаду.
Як ідеться в публікації видання Time Chernihiv, у Канаді мешкає чоловік Юлії та бтько її дітей, і цю поїздку вони довго відкладали, проте війна прискорила переїзд. Наразі Юлія розривається між двома країнами: Канадою та Україною, і розповіла свою історію про нове життя.
Життя в Італії не склалось через незнання мови
Після початку повномасштабної війни Юлія прийняла рішення виїхати з України туди, де спокійно, бо найбільше переживала за своїх доньок-школярок: Кароліну та Сніжану. Зібрвши мінімум речей, вони разом з іншими біженцями безорлатним автобусом потрапили до Польщі, звідки полетіти в Італію. Там сім’я трохи біьше двох місяців жила в родині, яка їх прихистила.
“Мій брат колись жив у італійців. Тому та сім’я була нам вже знайома і вони прийняли мене з дівчатками до себе, – розповідає Юлія Дем’яненко. – За житло не платили, але за власний рахунок купували продукти чи щось необхідне. Кошти надсилав мій чоловік”.
Там, до речі, родина оформила візу в Канаду, бо на той час це було простіше зробити в Італії, ніж в Україні. Але дуже хотілося додому.
Доньки Сніжана та Кароліна на той час закінчували 9-й та 8-й класи. В Італії вони відвідували місцеву школу, але навчання й спілкування з однолітками ускладнював мовний бар’єр. Окрім того, давалося в знаки нове оточення, нові вчителі та нові вимоги до навчання.
“Я знала італійською декілька слів, бо в дитинстві теж була в Італії. Але цього для комунікації замало”, – зізнається пані Юлія.
Однак вона влаштувалася в ресторан офіціантом, бо ця професія їй досить близька і, до речі, як каже, дуже подобається. Адже у рідному місті ічнянка декілька років працювала офіціантом. Проте на такій роботі в Італії її вистачило лише на три дні: саме через незнання мови Юлія звільнилась.
“Настільки було важко в іншій країні, що не передати словами. Серце боліло за домівкою. Плакала і я, і діти, – зізнається Юлія Дем’яненко. – Можливо, треба було більше часу там побути, щоб звикнути… Але ми все сподівалися, коли ось-ось в Україні припиняться бойові дії… Проте почуття туги за малою батьківщиною було настільки сильним, що ми повернулися в Ічню”.
В Канаді доньки вмовляли відвезти їх додому
Чоловік Геннадій вмовляв їх приїхати до нього в Торонто, де він на той час вже мешкав чотири роки. Адже дуже скучив за родиною, яку декілька років не бачив. І з надією на краще Юлія з доньками через два місяці подалися в далеку дорогу – аж у Канаду.
“Вісім годин літаком з Польщі. Сам квиток на авіарейс коштує плюс-мінус тисяча доларів”, – ділиться жінка.
Торонто закохало її в себе – місто красиве, архітектура прекрасна, тут люблять тварин. Й родина – поряд. Але, як виявилося, ненадовго: усього на три місяці: донькам складно дався переїзд, і вони постійно питали, коли повернуться додому, вмовляли батьків відвезти їх додому. Були в стані депресії, переживали стрес. Їм нічого не подобалося. Кароліна та Сніжана сумували за Ічнею, друзями.
“У цій країні середня освіта є безкоштовною. Уроки набагато легші, і їх менше. Предметами не завантажують. Також у школі проводять цікаві заходи для дітей, є багато екскурсій. Проте Кароліна та Сніжана категорично відмовилися ходити до канадського закладу здобувати знання, не хотіли ні з ким спілкуватися. Зачинялися на самоті у кімнаті, демонструючи свій протест, погіршилось здоров’я”, – зізнається мама Юлія.
Коли діти на колінах почали благати батьків, аби ті повернули їх додому – Дем’яненки прийняли непросте рішення: попри те, що в Україні війна, Юля відвезе Кароліну та Сніжану в Ічню, а сама знову повернеться: “З чоловіком сподівалися, що нашим дівчаткам у Канаді буде краще. Але…”
Плюси та мінуси канадського життя
Наразі Юлія другий рік звикає до життя в чужій країні та в нових обставинах. Знайомиться з іншим світом, заокеанським. Вона поділилася своїми враженнями та невеликим досвідом проживання у Канаді. Вже звикла й до різниці в часі, хоча довго не висипалася: у Торонто з Києвом – це сім годин.
“Я спочатку працювала на автомобільному заводі. Канада – країна іммігрантів. Тому й на заводі трудилися багато людей різних національностей. Англійською спілкувалися за потреби. Робота мовчазна. В основному ти працюєш руками, – зазначає Юлія Дем’яненко. – Там не тяжко, проте нудно й дуже шумно. Стоїш у спецодязі, в окулярах, у вухах – беруші”.
Коли через пів року Юлія поїхала в Ічню, а потім повернулася в Торонто – на роботу вже не вийшла.
Найбільша проблема для тих, хто оселився в Торонто, вартість житла, яка не усім по кишені: як одна середня місячна зарплата. Через велику кількість іммігрантів, ціни на помешкання значно зросли, і знайти житло не так легко. Наприклад, за оренду однокімнатної квартири доведеться заплати 1700 канадських доларів, двокімнатної – до 2500. У плату оренди житла включене опалення та вода. Але за світло та інтернет платиш окремо. Трохи дешевше можна знайти basement – це житлове приміщення у цокольному поверсі приватного будинку.
Чоловік Юлії – будівельник, вже має свою бригаду. Тому заробляє непогані гроші і їм на все вистачає.
Жінка каже, що всім українцям надавали одноразову матеріальну допомогу – три тисячі доларів. Для Канади це невеликі гроші й на них складно прожити більше місяця.
За словами Юлії, канадці майже нічим не відрізняються від українців. Такі ж люди, як і всюди. Люблять живе спілкування, багато гуляють на свіжому повітрі, займаються спортом та загалом дуже активні. Не побачиш на вулицях алкоголіків, проте можна зустріти багато безхатченків і тих, які відкрито курять «косяк». Тут вживання канабісу офіційно дозволено.
Канада – країна велика, відстані теж великі, а тому автомобіль є майже у кожної сім’ї, бо це не розкіш, а необхідність. Юлія теж їздить за кермом.
Тут заборонено залишати дитину до 14 років саму вдома. Якщо сусіди почують, наприклад, що дитина плаче, одразу зателефонують до поліції. Правоохоронці перевірять умови проживання тощо.
З плюсів Канади Юлія виділяє ставлення до людей. Тут не бояться мати неформальний вигляд, бо саме поняття формату дуже розмите.
З мінусів, які помітила: несмачна їжа, яка сильно відрізняється від української.
“У нас у холодильнику завжди червона ікра. Але там хочеться українського хліба й сала, – посміхаючись, зізнається. – А ще карасів… До речі, якщо мені хочеться чогось «нашого», я це купую в «українських» магазинах”.
Не задоволена Юлія й медициною. Вона хоч і безкоштовна, проте, на її думку, слабка та неякісна. А щоб потрапити до лікаря, доведеться довго чекати – навіть до пів року.
“Здається, що у Канаді лікарям байдуже здоров’я пацієнта”, – ділиться враженнями вона. А от щодо стоматології – то це взагалі справа витратна: лікувати зуби надзвичайно дорого.
Ми в Канаді, а думками – в Україні
Нині Юлія працює вдома: робить манікюр (вартість його 50-60 канадських доларів), ламінування вій (коштує від 100 дол.). Її клієнтки – всі українки. Знайшла їх через українські групи у фейсбуці. А ще продовжує вивчати англійську онлайн, щоб краще її знати.
Багато мешканців Канади підтримують українців, співпереживають.
Родина Дем’яненків спілкується з земляками, серед яких вже має друзів. Часто зустрічаються. Тут, у Канаді, українці стають рідними не по крові, а по духу. І навіть переїхавши до іншої країни, війна не покидає думки ні на секунду: часто телефонують дітям, читають новини.
А ще Юлія з чоловіком направляють фокус на те, щоб допомагати нашим захисникам – постійно донатять на армію.
Щоправда, Юлія з Геннадієм бояться за доньок, бо у нас – війна, а в Торонто, переконані батьки, їм було б спокійніше. Але дівчата категоричні у цьому плані і їхати з мамою постійно відмовляються. Тому, не дивлячись що довга дорога з Канади в Україну – не дешеве задоволення, Юлія декілька разів вже навідуваласяв Ічню, бо тут її діти.
Вони – з бабусею. Наразі Юлія знову приїхала на малу батьківщину до своїх донечок/
“І фізично, і морально, і матеріально – це дуже важко жити на дві країни, – у розмові розповідає пані Юлія. – Родина розділена навпіл. Ми з чоловіком – там, діти – тут. І думками ми постійно в Україні”.
Кароліні наразі – 15 років, а Сніжані – 17, цьогоріч вона випускниця.
“Старша донька має намір продовжити навчання у Польщі. Вже знайшли вуз, збираємо необхідні документи. Тож я місяць-два побуду тут, щоб вирішити питання з її вступом”, – каже Юлія.
Юлія каже, що переїздити до іншої країни ніколи не буває пізно. Але вона з чоловіком хвилюється за своїх дітей, які обрали Україну. А в Канаді для доньок є більші перспективи на краще майбутнє. Тож сподіваються, що Сніжана та Кароліна все-таки надумаються колись переїхати за океан, щоб влаштувати своє життя.
Читайте також: “Серйозних мінусів не знаходжу”: українка про переїзд та стиль життя у Британії
Джерело: Time Chernihiv