Нолан Петерсон, американський журналіст і військовий ветеран, який живе в Україні з літа 2014 року, коли росія вперше вдерлась у країну. Він приїхав, щоб розповісти світові про війну, і залишився тут, бо його надихнули українці, які стали до боротьби за свободу.
У інтерв’ю Ukraїner він ділиться досвідом роботи воєнним кореспондентом, пояснює мотивацію солдатів Іноземного легіону воювати за Україну та дає рекомендації для військових, які повертаються із зони бойових дій.
— Що ви знали про Україну до приїзду? І як ваш попередній досвід допомагає в роботі тут?
Єдине, що я знав про Україну, коли приїхав сюди вперше, — що вона була в пострадянському світі. Відчував велику честь бути свідком того, що, на мою думку, було народженням демократичної культури в Україні. Вперше приїхавши сюди у 2014 році, побачив добровольчі батальйони: чоловіків різного віку, які вирішили вийти і боротися за свою свободу. Мене це неймовірно надихало. Я — військовий ветеран із Сполучених Штатів, і найбільш схоже до того, що я пережив у 2014 році, — це кілька перших днів після 11 вересня 2001 року, коли американське суспільство об’єдналося. Тож я був вражений демократичним духом України та її любов’ю до свободи.
— Що змусило вас залишитися? Коли ви вирішили жити в Україні?
Коли вперше приїхав у 2014 році, то думав залишитися тут на 2–3 тижні. Але того літа поїхав до Маріуполя, який атакували російські війська. Яскраво пам’ятаю, як сидів там на пагорбі, спостерігав за танковою битвою і думав — це божевілля, танкова битва в Європі у 2014 році. Я відчував, що цю історію не розповідають світові.
Багато разів бував на українському фронті й пережив війну, артилерію, ракети. І вважав, що важливо залишитися тут і нагадувати Європі, США і світу, що в Європі триває сухопутна війна.
— На ваш погляд, чому так багато людей не розуміють причин цієї війни й того, що відбувається?
Для багатьох американців протягом останніх років Україна була дуже далекою. І для мене як журналіста було викликом надавати значення цій війні в повсякденному житті американців, тому що у США всі стурбовані тероризмом. У 2014 році оживилася ІДІЛ, нам загрожував Китай, і було складно крізь цей шум пояснювати, чому Україна важлива. Я переживаю, що ця війна переросте у щось набагато більше, що США більше не зможуть ігнорувати. Тому що ця війна — геноцид в Україні, і вона вимагає уваги світу. Агресія Росії зараз стикається з НАТО, вона загрожує обернутися набагато більшим конфліктом, ніж той, який стримує Україна.
Мені, журналісту, завжди важко доносити американському народу, чому ця війна має значення. І, на жаль, зараз ми перебуваємо в ситуації, коли війна стала проблемою, яку США та Європа більше не можуть ігнорувати.
— Як ви поясните, чому нині представники різних політичних сил США набагато більше переймаються російсько-українською війною? Чим відрізняється 2014 рік від теперішньої ситуації?
О, я точно знаю, чому ця війна зараз привернула увагу і в США, і у світі. Напередодні вторгнення РФ 24 лютого так багато говорили про Сили ТрО та простих людей, готових до боротьби, що поставало запитання: «Що, справді? Невже українці такі сміливі, щоб схопити старенькі калаші та вийти на вулиці, чатуючи на російські танки?». Таке видовище привертає увагу. Але після трьох [перших] днів, коли всі очікували падіння Києва, президент Зеленський не залишив столицю та український народ. А українські воїни вистояли. Війна з масштабного видовища перетворилася на наснажливу історію людей, які не збираються здаватися.
Ми відстоюватимемо цінності, які підтримує моя країна — волю, демократію та свободу для всіх. Українці борються за ці ж цінності. Я думаю, ця історія викликала резонанс, бо українці стали героями світу. Вона надихає, адже привернула увагу світу й досі глобально залишається історією номер один.
— Які докази геноциду українців ви бачите як журналіст?
Я бачив докази на власні очі в Бучі та Ірпені — всі ті мертві тіла. Як солдат і пілот, учасник бойових дій, бачив жертв війни на полі бою — і річ не в тому, що сотні мирних жителів були страчені без суду і слідства. Росія не вірить в Україну — як у державу й націю, яка має право на існування. Це як чорне й біле — найвиразніший приклад геноциду. І знову в Європі, через одне людське життя після Голокосту, люди все ще сперечаються, геноцид це чи ні. Ми, як журналісти, зобов’язані озвучувати правду та розповідати те, що бачимо. І я думаю, докази геноциду в діях РФ очевидні. Якщо ж ми спробуємо заперечити цей факт або гратися в словесні ігри, то, по суті, дамо Росії можливість продовжувати коїти злочини. Отже, важливо називати своїми іменами те, що робить Росія. А це — геноцид.
— Розкажіть про свою військову службу. Як цей досвід можна порівняти з війною в Україні?
Однією з найбільших відмінностей між моїм досвідом в Афганістані та Україні, є те, що українці обрали для себе демократію. Це не було їм нав’язано. Українці за власним бажанням у 2014 році під час Революції гідності обрали цей шлях для своєї країни й борються за нього вже понад 8 років. Це зовсім інший досвід — приїхати до країни, де люди самостійно втілили ці цінності та мрії.
Найближчою паралеллю до України є час, який я провів із тибетськими борцями за свободу. У Гімалаях я брав інтерв’ю в тибетців, які виступили проти комуністичного Китаю. Коли Китай вдерся в Тибет і намагався знищити тибетську культуру, він поставив під сумнів право тибетців на існування. Щодня тибетці, включно з ченцями, брали зброю та відбивалися. І хоча культури Тибету й України відрізняються за багатьма аспектами, дух боротьби з кривдниками за право своїх націй на існування мене вразив. А той факт, що звичайні люди, які ніколи не планували бути солдатами й не думали брати зброю в руки та йти в бій, вирішили це зробити заради своїх сімей і заради майбутнього своєї країни — надихає. Це найдивовижніша історія у світі, коли люди, які не хочуть воювати, стають на захист інших та підіймаються проти сил зла.
— Що ви думаєте про мотивацію солдатів Іноземного легіону, які приїжджають воювати в Україну? Чому вони їдуть сюди?
Можу опиратися на власну історію журналіста, який потрапив на цю війну. Я залишив військову кар’єру у 2012 році і чітко пам’ятаю перші відчуття. Питав себе: «Що далі? Хто я?». Коли ви йдете з армії, то втрачаєте важливу частину себе та відчуття цілі в житті. Ви жили заради вищої мети, люди покладалися на вас, і ви відігравали цінну роль у цьому світі. І я справді вірю, що посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) після війни виникає не через бойові поранення, а тому що солдати повертаються додому і живуть у світі, який просто не відповідає амплітуді емоцій, пережитих ними в бою. Я шукав це відчуття сенсу життя. Думаю, багато солдатів легіону прийшли сюди в пошуках мети, і, як і я, вони тут відчули любов до України, до людей і культури, і надихнулися, побачивши, як ця країна бореться за існування та свободу. Якщо ти колись бував у бою, то в Україні відчуваєш себе як удома.
— Яка, на вашу думку, роль соцмереж у цій війні? На ваш погляд, чи може таке інтенсивне висвітлення зашкодити?
Соцмережі в цій війні, безумовно, — палиця з двома кінцями. З одного боку, ми можемо задокументувати воєнні злочини, показати наслідки ракетних ударів і масових поховань у Бучі й Ізюмі. З другого боку, є рівноцінно протилежна реакція на оприлюднення цієї правди. Тим, хто підтримує росію, важко повірити у правду. Навіть якщо ви покажете їм фотографію або стрим із братської могили, вони все одно не повірять. У певному сенсі соціальні медіа не в змозі подолати наявні упередження людей, що дуже лякає. Я воєнний кореспондент і ніколи не відчував стільки тривоги, як під час цієї війни, бо щоразу, коли публікую допис або фото з місця події в соцмережах, відбувається вибух або атака. Чи не допомагаю я росії наводити ракети? Чи не загрожує мій допис чиємусь життю? Росія — майстриня інформаційної війни. Але наразі цілком зрозуміло, що Україна значно перевершила її у здатності використовувати соціальні медіа на свою користь.
Ми маємо безпрецедентну кількість інформації про те, що відбувається в російської сторони — в телеграм-каналах російських солдатів. Ви можете зайти у твіттер і спостерігати за боями майже в реальному часі. Пам’ятаю, вчора (на початку жовтня. — ред.) було відео, як російські військові здаються в полон під Херсоном. Дивовижно дивитися на це за кілька годин після того, як це сталося. Думаю, ми входимо в нову еру використання інформації у війні. Але засмучує, що багато людей досі не може прийняти правду. Люди все ще сумніваються, чи справді російські військові скоїли трагедії в Бучі та Ірпені.
— Що б ви сказали українцям?
Сказав би, що ви, українці, надихнули світ. Коли почалася повномасштабна війна, люди могли сумніватися у вашій здатності протистояти, але за останні місяці ви підтвердили, що свобода варта того, щоб за неї боротися. І думаю, зараз багато людей повірить, що за демократію варто боротися, бо ми бачили, як за це борються українці. Ви боретеся не лише за свободу країни, ви надихаєте людей у всьому світі боротися за своє майбутнє та волю. Ця історія вплине на весь світ, і я думаю, ми маємо багато за що дякувати Україні. Слава Україні! (це гасло Нолан Петерсон сказав українською. — ред.).
Читайте також, п`ять переваг життя у Великій Британії: досвід американця.
