Еміграція змушує мобілізуватися і наче переродитися — адже «обнуляє» майже всі досягнення. Утім, це не стільки втрата, скільки стимул, вважає психологиня Олена Любченко.
Майже щоразу, коли спілкуюся з клієнтами або друзями, які під час війни опинилися з родинами в іншій країні, згадую надзвичайну серію скульптур I Viaggiatori (Подорожні) французького художника Бруно Каталано — скульптури зображують людей з валізами, і зазвичай у людей відсутня центральна частина тіла. Наче, коли ти стаєш «громадянином світу» — твоя валізка завжди з тобою, а от душі та серця нема, ти їх залишив вдома.
Дійсно, іноді відчуваєш себе саме так — з дірою в грудях. Забагато цінного залишилося позаду, забагато невідомого чекає попереду.
Втім, по-перше, сидіти та жаліти себе — не наш метод. По-друге, друзі, факт: цим світом крутять саме емігранти. Це вони привезли неаполітанську піцу в Америку. Античне грецьке мистецтво — в Рим. Одяг і прикраси вікінгів — на береги Дніпра. Продовжувати можна годинами. Майже за кожним крутим явищем світу стоїть емігрант або дитина емігрантів.
Я набираю цей текст на Macbook — і згадую, що Стів Джобс був сином сирійських біженців. А поки я набираю цей текст — із сусідньої кімнати лунає Серж Генсбур, нащадок одеситів, які емігрували до Франції.
Еміграція змушує нас мобілізуватися і наче переродитися — адже «обнуляє» майже усі наші досягнення та надбання. І це не стільки втрата, скільки неабиякий стимул! Інші крихти оптимізму — в переліку.
Скорбота емігранта — це нормально!
Іспанський психіатр Хосеба Ачотегі, який протягом 20 років працював з мігрантами, переселенцями й біженцями, назвав цей стан «синдром Улісса» — вас ніби канатами тягне туди, де ваш дім, втім ви розумієте, що дому в тому сенсі, як ви його пам’ятаєте, вже нема. Боротися з цим станом марно — він накриватиме вас більшими чи меншими хвилями, з різною періодичністю, протягом вашого життя.
Прийміть цей стан і усвідомте його.
А ще усвідомте той факт, що так, як раніше, вже ніколи не буде. А от ваші спогади — з вами назавжди.
Зі світлим сумом згадуйте вголос, з членами родини, все, що вам було дорого, обмінюйтеся асоціаціями, мареннями, снами, згадуйте родичів, ситуації, явища… і просто дякуйте за все прекрасне, що у вас було. Адже воно було прекрасне!
Цінуйте момент. Цей. Саме цей.
Так само як тоді, в моменті, ви не насолоджувалися черешнями на дачі або застіллям у дяді Вови так, наче в останнє (адже ви просто жили життя), — можливо і зараз ви не звертаєте увагу на щось чудове, що відбувається просто поруч.
Озирніться та завмріть!
Навіть у чужій країні, серед незнайомих людей, відбувається щось надзвичайне. Розкриваються бутони квітів. Сусіди посміхаються одне одному. Діти грають з вашими дітьми попри те, що говорять різними мовами. От і ви, будьте як дитина — відкритим до нового, з очима, повними радості та здивування.
Вчіть мову.
Що б не сталося потім — мова буде з вами, і це ключ не тільки до того культурного простору, в якому ви опинилися. Мова може відкрити вам нові двері навіть якщо ви вирішите повертатися в Україну. Вчіть історію та культуру. Вчити їх в природному для них середовищі – ваш унікальний шанс.
Сформулюйте свою ідентичність.
Хто ви? Наприклад, «я — українка, яка пишається своїм походженням, але була змушена з дітьми поїхати до іншої країни через війну». Для багатьох моїх друзів оце «я — українець, який…» було визначальним фактором для спокійного визначення свого шляху в новій реальності.
Це певним чином обумовлює і розмови з незнайомцями, і масштаб залученості у волонтерську діяльність, і мову, страви, нові традиції, які з’являються в родині.
Пиху — відпускаємо.
Коли ви на незнайомій території, краще без гасла в стилі «ви всі мені щось винні». Будьте готові визнати своє:
а) невігластво («перепрошую, я не звик сортувати сміття, навчіть мене, будь ласка»);
б) слабкість («мені бракує рішучості домогтися відповіді від того банку»);
в) вразливість («мені погано від новин, я, вибачте, не знаю, що там на фронті»).
Україна, може, і захищає всю Європу від агресора, але ви, там, де ви є, — гість.
Будьте амбасадором правди.
Спокійно та впевнено давайте фактаж. Мій улюблений приклад: мова. Коли іноземці кажуть щось на кшталт «українська та російська дуже схожі, так?», я кажу, що лексична подібність цих двох мов — близько 60%, це як англійська до данської, або італійська до французької. Дуже схожі? Можливо, але це дві різні мови.
Піклуйтеся про себе.
Наше сприйняття життя, реальності, світу насправді залежить від дуже примітивних факторів. Чи добре ми виспалися. Чи достатньо організму рідини (води) та їжі. Чи достатньо тілу фізичної активності (прогулянки) і дофаміну тактильного походження (обійми). Чи вдячні ви за те, що маєте (безпека, щонайменше). Чи відчуваєте ви себе належним до чогось крутого, великого, правильного (волонтерство, робота, зростання). Все це, як то кажуть, база.
Читайте також: Хто відбудовуватиме Україну: настрої біженців щодо повернення
Джерело: Олена Любченко
