Британець Пол Огілві приєднався до ЗСУ одразу після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Попри важкі поранення боєць хоче й надалі захищати Україну. Його Історію розповідає ZAXID.NET.
Полу 54 роки, він з Лондона. Його батьки – медсестра і сантехнік, які переїхали до Англії з Ямайки. Вже в 16 Пол приміряв військову форму, а за два роки поїхав воювати до Хорватії.
«Коли мені було 18, то я поїхав до Хорватії і воював там п’ять років. Після цього працював у двох охоронних компаніях, але це не було так цікаво. Я поїхав до Хорватії, бо шукав пригод і хотів чинити правильно. У Хорватії була війна, їм бракувало людей. Я був на тренуванні й познайомився з трьома британськими солдатами, вони попросили стати добровольцем. Я погодився, хоч якраз отримав хорошу роботу. Війна для мене ніколи не була пов’язана з грошима, я ніколи не заробляв на війні багато. Взагалі я навіть не думав, що мені будуть платити, коли приїхав в Україну», – розповідає Пол.
Військовий знав про російсько-українську війну з самого початку, з 2014 року. Його друзі, з якими він воював у Хорватії, приїжджали тренувати українських солдатів. Пол говорить, що його постійно хтось намагався затягнути в Україну. Однак він відмовлявся приїжджати, бо хотів спокійного життя. Він не думав, що 2022 року розпочнеться повномасштабна війна.
«У 2022 році шість моїх друзів вирішили їхати в Україну. Я не поїхав з ними через смішну причину – мені треба було лікувати зуби. Мої друзі потрапили на полігон у Яворові, який невдовзі розбомбили. Мені пощастило, що я приїхав пізніше. Але вже коли мої друзі збиралися, то я знав, що точно поїду в Україну», – пригадує Пол.
Його родичі не злились через такий вибір. Спочатку Пол воював у лавах Інтернаціонального легіону, проте згодом перевівся до 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс».
«Можливо, моя сім’я сердилася лише через те, що пішов з легіону й добрих півроку ні з ким не спілкувався. Я пішов в український підрозділ, який не сходив з нуля. Рідні хотіли знати чому. Мені було дуже важко все пояснювати», – говорить військовий.
Пол говорить, що він у війську майстер на всі руки: його завдання пов’язані з розвідкою та штурмом, використанням різної зброї.
Поранення, через які ледве не втратив ногу, він отримав у вересні 2022 року поблизу Соледара на Донеччині. Пригадує, що росіяни штурмували позиції, які утримували українські військові, й атакували танками, артилерією та дронами.
«Ми пробули там дві ночі. Російська артилерія починала працювати о 8 ранку й закінчувала о 8 вечора. Тоді вони не могли захопити нас. Якось я почув вибух. Військовий Тарас попросив допомогти йому, бо він отримав поранення. Я зрозумів, що не можу обернутися. Спробував встати – і моя нога наче провалилася вниз. Я попросив ще одного військового накласти мені джгут. Він дивився на мою ногу й сказав: “О, ні…”. Я подумав, що мою ногу просто відірвало.
Джгут мені таки наклали. Нас бачили російські дрони, ми не могли евакуюватися. Проте товариш сказав, що обов’язково витягне мене звідси. Я просив чекати, щоб росіяни не звертали на нас увагу. Я переконував, що з моєю ногою все гаразд і вона просто зламана», – говорить Пол.
Попри обстріли військові з його взводу приїхали проводити евакуацію. Один з них під час цього втратив ногу, коли наступив на міну-пастку. Вони кілька разів намагалися витягти Пола, але росіяни атакували дронами й скидали гранати.
«Хлопці були поранені й намагалися витягти мене. Коли вони вчергове скинули мене, то довелося заповзти в окоп. Я зміг стабілізувати ногу. У мене не було ніякого болю, просто нога була під дуже дивним кутом. Крім цього, я розумів, що в ній дірка, але не усвідомлював, наскільки це погано. Ми годинами не могли поїхати звідти. Через деякий час хлопці мене витягли, обстріл продовжувався, мене знову поранили, але мені просто пощастило вижити», – пригадує військовий і додає, що це все не було таким вражаючим, як всі звикли бачити в бойовиках.
Після цього він з численними пораненнями та переломами потрапив до лікарні у Добропіллі, а згодом у Вараш на Рівненщині.
«Мої рідні зраділи, бо я не на війні й мені не ампутували ногу. Це зробило мене нещасним на кілька днів. Мої сестри й брат хотіли приїхати, але я сказав, що не потрібно. У них багато роботи, а ми можемо спокійно спілкуватися через Zoom і соцмережі, мої племінники завжди пишуть мені вранці», – говорить Пол.
Потрапити до Тернополя та познайомитися із Ярославом Колодієм Полу допоміг британський волонтер Шон Гопкінс, який допомагає Україні з початку повномасштабного вторгнення. У Тернополі хірургам вдалося зберегти Полу ногу завдяки остеосинтезу. Спеціальні імпланти Шон Гопкінс зміг знайти в Австралії, оскільки в Україні їх не було. На пошуки та доставку знадобилося півроку. У Тернополі Полу торік зробили дві операції, після чого Ярослав запросив його мешкати у своєму домі.
Пол каже, що нога постійно болить, але з кожним днем йому стає краще. Він лікується і не любить драматизувати. Кожен його ранок розпочинається о 8:00. За допомогою спеціального пристрою він нагріває коліно, згодом робить спеціальні вправи. Нещодавно вранці Пол вже зміг зробити розтяжку й доторкнутися до ніг. Загалом йому потрібно для тренувань 4-5 годин на день. Якщо він старанно все виконуватиме, то зможе бігати у серпні чи у вересні. Лікарі обіцяють, що повного відновлення можна досягти через рік.
Крім фізичних тренувань, Пол тренує і свою українську. Він може порозумітися на побутовому рівні. Проте говорить, що наступного року вчитиме більше, щоб продовжити службу.
«Я вільно розмовляю хорватською. У Хорватії було небагато людей, які розмовляли англійською, тому доводилося вчити місцеву мову, інтернету не було. Я ледь не вбив свого друга, бо недостатньо розумів хорватську. Це урок, про який я всім розповідаю. Іноземці можуть створити проблеми для підрозділу, де всі говорять українською. Тому мені потрібно вивчити українську, бо від цього залежить моє життя. А ще дуже неввічливо приїжджати в чужу країну і не розмовляти її мовою. Я вважаю це дуже образливим», – пояснює Пол.
Пол говорить, що для нього війна ще не закінчилася. Він планує повертатися й за власні гроші купує собі спорядження: два бронежилети й бронепластини, аптечку, окуляри тощо. Невдовзі він отримає нічні приціли й планує придбати тепловізор. І це лише половина з необхідного.
«Я дуже вірю в перемогу України. Ми перемагаємо, просто люди не розуміють, як виглядає перемога. Завжди є багато відчаю і сліз. Цей рік не буде дуже успішним, бо є Америка, яка поводиться, як засранець, є Європа, яка занадто довго ухвалює рішення.
Є люди, які не розуміють важливість війни. Якось я сів в таксі, і мені водій сказав, що не хоче їхати на фронт, бо не хоче померти. Якби війна була в Англії і хтось з англійців таке сказав, то я б страшенно розлютився. Це несправедливо щодо моїх друзів, які місяцями воюють і не бачать своїх дружин та дітей», – каже військовий.
Він впевнений, що українці – хороші солдати, але новобранцям потрібно більше підготовки, щоб краще використовувати зброю та відчувати згуртованість. Він готовий допомагати та продовжувати боротися.
«Росії зійшло з рук те, що вона зробила у 2014 році. Я повернусь, бо у мене є відчуття незавершеної справи», – зауважив Пол.
Читайте також історію сапера з Британії, який допомагає розміновувати Україну.
Джерело: ZAXID.NET