Повномасштабна війна змусила українців шукати прихистку по всьому світу. Більшість перетинає кордон із Польщею, а вже звідти прямує до інших країн Європи, зокрема й Великої Британії.
“Евакуація.City” поспілкувалася з українськими біженцями, аби дізнатися, як їм живеться, які виклики мають та що їх найбільше вражає в новій країні.
24 лютого Крістіна Новицька з дворічною донькою Стефанією вирушила з Києва до західної частини України. Однак і тут постійно лунали сирени, треба було йти в укриття, тож жінка вирішила їхати до Європи через Молдову та Румунію.
“Ми були в Румунії близько 10 днів. Вважаю, цю країну недооціненою з боку співвітчизників. Тут щодня висвітлювали війну в Україні. Румунці взяли нас до себе, годували, на заправних станціях небайдужі давали кошти на бензин. У цій країні хороші соціальні виплати, садочки на повний робочий день, соціальне житло”, – ділиться своїм досвідом перебування в Румунії.
Жінка планувала їхати до Італії через Будапешт, однак залишилася в Угорщині на 2 місяці.
“Угорці дозволили проживати в квартирі безкоштовно, приносили їжу, купляли новий одяг. Хоч ця країна не є найкращим партнером для нашої, звичайні люди готові допомагати новоприбулим. У центрі Будепашта є навіть ресторан, де тричі на день безкоштовно годували українців”, – розповідає Крістіна про досвід перебування в сусідній країні.
Крістіна вирішила поїхати далі, до Великої Британії, бо знає англійську на середньому рівні, тож мовного бар’єру не мало б бути. Знайшла спонсорів в інтернеті. Вони придбали для переселенки квитки на літак. І вже 30 травня жінка прибула до них.
“Мені незручно було бути в країні, що не підтримувала нас на політичній арені, тому я вирішила їхати до Великої Британії. Я переїхала до великого міста, до Лондона, тому що хотіла працювати. Проживаю в районі Ектоні. Мої спонсори – це янголи-охоронці, бо якби не вони, я не впоралася б із тією кількістю заяв, які треба розіслати в різні установи”, – ділиться своєю мотивацією переїзду.
Спонсори виділили окрему кімнату для Крістіни та ще одну для її доньки. Після переїзду до нової країни виникли перші труднощі.
“Погода – це останнє, що повинно вас турбувати, коли ви наважуєтеся сюди приїжджати. Погода тут, як в наших Карпатах, тому це не є проблемою. У мене вже не було грошей, коли я приїхала сюди, тож мої спонсори звернулися в міську раду для того, щоб отримати одноразову допомогу. Тут усе дуже забюрократизовано, відповідь на запити надходить повільно”, – розповідає про перші труднощі киянка.
Як зазначає жінка, насамперед треба враховувати, як далеко розташовані садочки чи школи від місця вашого проживання, чи є робота і як довго до неї добиратися, бо громадський транспорт у Великій Британії дуже дорогий.
“Хороша транспортна система, можна дістатися до різних частин міста, але траспорт дуже дорогий. Для українців ніяких знижок немає. Якщо ви живете десь у сільській місцевості, то школа чи садок може бути ну дуже далеко, а роботи може й не бути взагалі. Єдине, що тут відповідає київським цінам – це продукти харчування. Одяг більш доступний ніж в Україні. Тож за речі та продукти хвилюватися не варто”, – порівнює новоприбула українка.
За словами пані Крістіни, найбільша проблема для мам із дітьми дошкільного віку – садочки. Змоги одразу вийти на роботу немає, якщо немає на кого лишити дитину.
“До 12 років по закону ти не маєш права залишити дитину одну вдома. Я звернулася до міської ради, аби дізнатися про можливості, які маю, стосовно дитячого садочка, бо хочу працювати, вчити мову. Спочатку мені сказали, що моя донька може піти в садок лише з 3 років, потім виявилося, що можна взяти 15 годин на тиждень безкоштновно. Їх розподіляють по-різному, найчастіше – це три години щодня. Тобто дитина може перебувати у садочку безкоштовно лише три години на день. За таких умов я не можу влаштуватися на роботу, хто мене візьме на три години? З ким залишити Стефанію в інший час, якщо я одинока мама?”, – роздумує українка.
Отримати можна й більшу кількість годин, зокрема 30, за умови, що людина, яка перебуває в центрі зайнятості, знайде роботу.
“Коли я знайду роботу на повний робочий день, збільшиться кількість годин у садочку до 30. Але хто мене візьме, якщо я попередньо роботодавцеві скажу: “Дайте роботу на повний робочий день, щоб я отримала 30 годин у садочку”. Для цього ще маю піти в міську раду. Яка компанія наперед дасть мені можливість укласти контракт, якщо вони не впевнені, чи матиму в результаті ці години? Це якесь замкнене коло”, – зневірено розповідає про свою ситуацію Крістіна.
Самі ж садочки неприємно розчарували новоприбулу українку. За її словами, вони значно поступаються українським.
“У садочках непередбачено, що дитина спить вдень. Я запитала: “Де ж дитина спатиме?” Вони кажуть: “Отут на диванчику поспить”. У державних садочках безлад, вони занедбані у порівнянні з нашими. Дітей у садочках не годують, ви даєте ланчбокси з собою”, – ділиться своїми враженнями від відвідин дитячих садочків.
Крістіна отримує виплати, бо перебуває на обліку в Job centre, тобто центрі зайнятості. Однак, за її словами, цих грошей недостатньо для того, щоб винаймати житло у подальшому, тому без роботи сутужно перебувати з дитиною.
“Через те, що я не можу працювати повний робочий день, бо немає з ким лишити дитину, я перебуваю у центрі зайнятості. Мені дають 21 фунт на дитину щотижня, також отримую виплати з безробіття. Загалом це 650 фунтів з копійками (27 700 гривень) на місяць. Цих грошей вистачає на проїзд та харчування, винаймати житло в майбутньому без роботи, я не зможу. Квартира-студія в Лондоні коштує щонайменше 800 фунтів (34 тисячі гривень) на місяць. До того ж у цей центр ти маєш регулярно ходити, як на роботу, і звітувати, що ти робиш для того, щоб знайти роботу. Вони не шукають роботу замість вас”, – зазначає киянка.
Стосовно житла жінка додає, що надто важко його винайняти. Для цього слід добре заробляти і бути готовим це підтвердити, оплатити оренду переважно на 6 місяців наперед.
“Півроку я можу жити у спонсора. Далі хтось із спонсорів, ймовірно, продовжить тримати вас ще 6 місяців, але це будуть поодинокі випадки. Це означає, що вам доведеться шукати житло. А винаймати житло тут дорого і не дуже просто. Якщо ви мама з дитиною, то вам назбирати такі гроші навряд чи вдасться. Соціальне житло нереально отримати, бо ви будете стояти в загальній черзі роками”, – пояснює ситуацію пані Крістіна.
Жінка переймається і тим, що взимку місцеві заощаджують на опаленні, тому в квартирах може бути температура нижче, аніж українці звикли мати.
“Британці економлять гроші на опаленні, ходять одягнені у светри і дарують навіть одне одному грілки. Житло часто буває з пліснявою через постійну вологість. Житловий фонд переважно старий, тому можуть бути навіть миші на першому поверсі, вікна у деяких будинках теж старі. Тому, коли переїжджаєте до спонсорів, звертайте на це увагу. Вони до цього всього вже звикли, а для нас це дивно”, – згадує про деякі особливості життя пані Крістіна.
Маючи досвід перебування в декількох європейських країнах, Крістіна порівнює підтримку українців тут із тими країнами, де їй довелося побувати.
“Коли я ходжу на мітинги, я не дуже часто бачу людей, які підтримують нас у Лондоні. Загалом англійці інтелігентні, але тримають дистанцію, вони більш закриті люди. У Румунії, коли ми йшли з прапорами, до нас підбігали, пропонували допомогу, а в Англії такого немає. Це країна, куди емігрувало дуже багато людей, у тому числі, які рятувалися від війни. Мабуть, через це англійці ставляться до нашої війни трепетно, але таких як ми тут мільйони, тому я не помітила співчуття чи бажання допомогти зі сторони суспільства. Це звичайно не стосується спонсорів, окремої групи людей, соціально активних, які відчиняють свої домівки для нас. Суспільство загалом байдуже. Я би сказала, що тут не так переймаються нашою війною як в Угорщині чи Румунії”, – ділиться свої відчуттями та спостереженнями жінка.
Крістіна переконана, що не ми маємо запозичувати щось звідси, а їм є чого повчитися в нас.
“Хоча є дещо, що я би запозичила. Як маркетолог, можу сказати, що нам варто взяти той брендинг, який існує тут. На усіх упаковках є британський стяг, що свідчить, що цей продукт виготовлений в цій країні. Я би хотіла, щоб ми теж так маркували свої товари в Україні. Вони пишаються своєю державою без війни. З трепетом ставляться до своєї історії та культури, спадщини, зберігають старовинні будинки. Однак англійські садочки мене дуже розчарували з точки зору санітарних умов, освітнього процесу. Коли я їхала сюди, не хотіла сидіти на виплатах, хотіла інтегруватися в суспільство. Однак зараз вимушена розглядати інший варіант країни, якої – ще не знаю”, – підсумовує свій досвід перебування в Англії пані Крістіна.