Річарду Вудрафу зі Східного Сассекса 30 років, він займався медіавидавництвом і не має жодного коріння, яке пов`язувало б його з українцями. Утім він активно взявся за волонтерство, відколи побачив страшні події в Бучі та інших містах через російське вторгнення.
За допомогу, яку він надавав українським військовим, фронтовим лікарям та мирному населенню, він має державну нагороду від головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного. І каже, що так полюбив Україну, що хоче залишитися тут до кінця свого життя. Про це та інше він розповів в інтерв`ю Укрінформу.
Як ідеться в публікації, Річард багато допомагав бойовим медикам: діставав такі необхідні для поранених на передовій медичні клапани Геймліха, і титанові пластини. Він також працював на волонтерській кухні з виготовлення сухих напівфабрикатів для фронту, відбудовував школу, яку зруйнували росіяни, та ремонтував пошкоджені обстрілами будинки. Бував майже у всіх гарячих точках нашого фронту на півночі, сході, півдні України. Купив човни і під обстрілами рятував людей на Херсонщині після того, як росіяни підірвали Каховську ГЕС.
Завжди знав, що Україна і Росія – зовсім різні країни
“У мене немає жодного коріння, яке б пов’язувало з Україною, я навіть не знав якихось видатних українців. Просто за рік до початку війни я цікавився, куди б мені поїхати мандрувати, і тоді прочитав про Україну, Київ, інші українські міста. В ютубі я був підписаний на одного з відомих тревел-блогерів, який показував Україну, і мені все дуже подобалося: природа, незвична архітектура… Я люблю подорожувати не в якісь “розкручені” місця, як, наприклад, Італія, а в унікальні. Мені сподобалися ваша архітектура, люди, кухня, і я став розглядати вашу країну для подорожі”.
Річард планував приїхати до України ще до війни, але відтермінував це через ковід. А потім російські танки були вже на кордоні. Утім, англієць не відмовився від планів приїхати сюди, а навпаки: забронював квитки і вирушив одразу після того, як побачив події в Бучі.
“Спочатку я навіть думав, що Львів, напевно, постійно перебуває під ракетними обстрілами, що в місті вже нема жінок, усі виїхали, і тільки чоловіки лишилися в зоні війни і воюють проти загарбників. Але, приїхавши тоді, побачив, що Львів – чудовий, і там не було бойових дій”, – каже Річард.
Чоловік додав, що завжди розглядав Україну і росію як дві різні країни.
“Мабуть, я навіть не був дуже освічений щодо минулого. Я ніколи не розглядаю країни в контексті СРСР, бо ніколи не знав Радянського Союзу. Я б, наприклад, ніколи не дивився на Литву і не говорив би: “«”О, вона була частиною Росії”.
У Бучі вперше побачив війну
“Першого місяця я працював у Львові на місцевій кухні, яка готувала сушені страви для військових. А потім поїхав до Києва з волонтерами організації “Добробат”, і ми відбудовували школу в дуже маленькому селі Мотижині у Бучанському районі. Там працював разом із приблизно 20 молодими українцями. І вони були шоковані, що серед них є англійський хлопець, майже в серці України, біля околиць Києва”, – пригадує він початок свого волонтерства.
У той час він відвідав Бучу, це було приблизно через два місяці після її деокупації. Там бачив цілком зруйноване і майже безлюдне місто.
“Під час цієї поїздки я вперше побачив війну. Буча була жахливою. Я вийшов з автобуса – і побачив вирви від снарядів і численні пошкодження від куль на будівлях”.
“Я зайшов поснідати в місцеве кафе, яке щойно відновилося, і помітив сліди від куль у вікні. Там працювали офіціантка і власник кафе, які, було видно, ще не відійшли від шоку, від усього, що сталося. Я майже плакав, коли замовляв свій сніданок, і просто сидів там, вражений побаченими руйнуваннями. Коли я прийшов платити, то не витримав і заплакав, обійняв господаря і віддав усю готівку, що була в моєму гаманці, як чайові.
Він сказав, що не може цього взяти. Але я просто обійняв його і сказав: “Дуже вам дякую!” Тоді спитав його, чи є в Бучі місце, де я міг би зараз допомогти. Власник кафе відповів, що неподалік – World Central Kitchen (міжнародна гуманітарна організація, яка фінансує та надає продукти для створення харчових наборів у країнах і регіонах, де виникають гуманітарні, кліматичні чи техногенні кризи, – ред.), і я пішов туди”.
“Взагалі ця зустріч в кафе була для мене надзвичайно емоційною, бо я розумів, через що цим людям довелося пройти. Адже майже кожен в Бучі має рідних або друзів, знайомих, яких вбили росіяни лише кілька місяців тому. Це дуже свіжі рани”, – розповідає Річард.
Збирав сотні тисяч доларів для України через Twitter
В жовтні 2022 року чоловік створив акаунт у твіттері, щоб показати у подробицях, що відбувається в Україні, оскільки на той час небагато англомовних західних голосів про це говорили. Через нього вдалося залучити багато іноземців до волонтерської кухні, зібрати понад 100 тисяч доларів на обладнання, а також на дрони, турнікети, різноманітні медичні засоби й інші запити військових.
“У березні 2023 року я познайомився з Ернестом Полянським, який керує благодійною організацією “Ангели життя”. Він допомагав доставляти продукти і речі на фронт. Частина моєї історії після знайомства з ним – найцікавіша за все моє перебування тут. Це той період, коли я потоваришував з українцями з багатьох різних спільнот: від дитячих будинків – до військових в окопах на передовій. Я зрозумів, що в Україні потрібно не тільки готувати сушені страви для військових, а й допомагати всім: сиротам, людям, у яких зруйновані будинки…”
“Я дуже пишаюся, що з моменту нашого знайомства з Ернестом Україна отримала допомогу на понад 400 тис. доларів для різних організацій. Найважливіше – це дрони для наших героїв на передовій. Я їздив аж до Часового Яру, що зовсім близько до Бахмута, щоб зустрітися з українськими бійцями і дізнатися про їхні потреби”, – каже англієць.
Ворожий снаряд підбив наш човен
Він розповідає, що з волонетрською командою об`їздив Куп’янськ, Ізюм, Костянтинівку, Часів Яр, всю Харківська область, а ще були в Миколаєві, Нікополі… Але окремо виділяє поїздку на Херсонщину, коли сталася повінь через знищення Каховської ГЕС.
“Ми тоді перепливли через Дніпро на острови між окупованою територію Херсонщини і визволеним Херсоном. Я тоді купив два моторні човни, ми наповнили вантажівки продуктами і так забезпечували їжею та питною водою тисячі людей, які були повністю відрізані від світу. Ми працювали там декілька тижнів. Іноді доводилося брати на буксир інших рятівників, оскільки течія там дуже швидка і хлопці не могли переправитися без нашої допомоги”.
“Там нас постійно обстрілювали. Дехто з наших хлопців були поранені осколками від снарядів, які наводив на наші човни російський дрон. Один з волонтерів, що були на тому човні, досі має осколок в тілі”, – ділиться чоловік.
А ще він дуже пишається історією відбудови будинку літньої мешканки Херсона, який зруйнували росіяни. Завдяки розголосу в твіттері за кілька годин вдалося зібрати біля 10 тисяч доларів і команду на відновлення дому.
З Україною – до кінця життя
Після того, як один з українських офіцерів довідався про діяльність Річарда, британця запросили до Києва і нагородили Почесним нагрудним знаком головнокомандувача Збройних сил України «За сприяння війську».
Річард зізнається: після вьсого пережитого він хоче залишитись в Україні назавжди.
“Все розпочалося з трьох місяців, далі – шість, потім я вирішив бути в Україні до кінця війни. А тоді зрозумів, що ніколи не зможу звідси поїхати… Ніде нема кращої. Я багато подорожував Європою, загалом побував у 25 країнах, і я знаю, про що кажу”.
Він пояснює це так: “Просто тут неймовірні, найгостинніші люди, яких я коли-небудь зустрічав на планеті. Я завжди кажу: дивно те, що я тут вже рік і не зустрів жодної людини, яку б не полюбив.
Можливо, моє уявлення про Україну трохи ідеалізоване, тому що я тут не турист або чужинець, я волонтерю, допомагаю, тож кожна людина, яку зустрічаю, приязна і мила зі мною. Мене сприймають як частину своєї родини, бачать, що ми разом у цій війні.
Україна – це мій дім. І залишити його було б дуже дивно, оскільки тут ви оточені чудовими людьми. Я думаю, що пережита разом війна об’єднає українців, вони пам’ятатимуть, що з ними відбувалося.
До речі, я полюбив українську кухню, вона надзвичайна. Люблю борщ, а також млинці, сирники і, звичайно, вареники…”