Повномасштабна війна триває вже 1000 днів, ознак її завершення немає, тож чимало українців у Сполученому Королівстві втрачають надію, що коли-небудь зможуть забрати своїх дітей додому, йдеться в публікації iNews.
Сергій Буренко з сином Маратом в українських сорочках, з Лізою та Джастіном Мільярі, які приймають їх за схемою Homes for Ukraine (Фото: Сергій Буренко)
З моменту обрання Дональда Трампа наступним президентом США росія посилила свої атаки, і залучила ена свій бік армію Північної Кореї. За останні кілька місяців російська армія досягла певних успіхів на східному фронті, і українські генерали та політики визнають, що ситуація на фронті дуже складна.
Західні союзники побоюються, що Трамп припинить допомогу Києву і змусить обидві країни сісти за стіл переговорів, у результаті чого буде укладено угоду, яка залишає за росією контроль над окупованими териоріями України.
Через складну ситуацію, постійні обстріли, відключеннями світла і невизначене майбутнє багато українців, які втекли за кордон, побоюються, що можуть ніколи не повернутись додому.
“Яка була причина тримати свого сина в безпечному місці, а потім просто спробувати піти на ризик?”
За даними Міграційної служби, з лютого 2022 року близько 210 000 українців прибули до Британії з України, переважно через візову схему Homes for Ukraine, встановлену урядом.
Майже через три роки після вторгнення багато з тих, хто оселився тут як біженці, кажуть, що сподіваються одного разу повернутися в Україну зі своїми родинами. Дехто вже повернувся. За даними Управління національної статистики, деякі українці, які прибули до Великої Британії, могли виїхати протягом року, оскільки довгострокова імміграція станом на 31 грудня 2023 року становила лише 108 000 осіб.
Однак багато українців у Британії сумніваються, що найближчим часом вони повернуться додому.
40-річний Сергій Буренко з Полтави прибув до Британії з 11-річним сином Маратом у травні 2022 року. Хоча чоловікам призовного віку, як правило, не дозволяється залишати країну, йому як батькові-одинаку дозволили вивезти сина за кордон.
Він добре пам’ятає перші дні вторгнення. «Кожен день прилітали сотні ракет і знищували все. Ви ніде не можете бути в безпеці. Щоранку ми з друзями прокидалися і писали одне одному повідомлення: «Доброго ранку». Ти ще живий?», — пригадує він.
Почувши про програму Homes for Ukraine, він зв’язався з британською родиною з південного заходу Англії, яка зголосилася спонсорувати українців. Сім’я, в якій було двоє хлопчиків приблизно такого ж віку, як Марат, погодилася їх поселити.
Пан Буренко та Марат прибули до Великобританії 14 травня 2022 року, і відтоді вони жили в будинку своїх господарів в Аплаймі, поблизу Лайм-Регіса в Дорсеті.
Буренко, колишній менеджер з продажу, спочатку знайшов роботу в невеликому пабі та готелі.
«Це була важка і брудна робота, але в нашій ситуації ми повинні вижити», — каже він. Він використав свою першу зарплату для оплати уроків англійської мови, щоб знайти щось краще. «З того дня я змінив кілька робіт, усі я знайшов сам. Тепер я, наприклад, водій служби доставки Tesco, і я здав іспит на отримання водійських прав, теоретичний іспит».
Марат, якому зараз 13 років, влаштувався в місцевій середній школі, а батько і син подружилися з приймаючою родиною.
«Нам так пощастило. Ми поїхали в дуже хороше місце, і люди біля нас дуже добрі», – каже пан Буренко.
Хоча він сумує за друзями та батьками в Україні, він сумнівається, що зможе скоро повернутися:
«Я хочу просто їх відвідати, але навіщо туди їхати, коли тобі випадкова ракета може прилетіти десь на шляху? Яка була причина тримати свого сина в безпечному місці, а потім просто спробувати [піти] на ризик? Тому я не хочу їхати туди, тому що це може бути небезпечно. Ви можете втратити все в одну секунду. Війна ще триває. Взагалі, якщо ми говоримо про те, «я повертаюся чи залишаюся тут», моє запитання полягає в тому, коли може припинитися війна. Ніхто не може відповісти на це питання».
Навіть у довгостроковій перспективі пан Буренко не знає, чи зможе він колись повернутися.
«Якщо я зможу побудувати тут хороше життя, я буду радий залишитися, тому що, наприклад, мені 40. Якщо ця війна закінчиться, наприклад, в наступні 10 років, мені буде 50, чи можу я будувати нове життя? Я б сказав, що [це] нове місце, тому що це буде інша країна з самого початку, — каже він. — Я досить оптимістична людина, але в мене немає такого бачення [повернення]. Це так важко. Це так боляче».
«Я так сумую за Україною, аж сльози на щоках»
62-річна Валентина Осборн, родом із Харкова, приїхала до Великобританії у 2018 році після того, як вийшла заміж за британця. З 2022 року вона допомагає українській громаді на південному заході Англії, зв’язує біженців з України з потенційними родинами та проводить українські культурні заходи.
За її оцінками, близько 70 відсотків людей, з якими вона спілкується, хочуть повернутися в Україну.
«Люди, яким за сорок, п’ятдесят, шістдесят, хочуть повернутися. Вони думають про це кожен день, вони постійно посилають друзям, допомагають їм, надсилають гроші», – каже вона.
38-річна Ольга Патюта з Києва у квітні 2022 року виїхала зі свого сільського дому в Черкаській області до Великої Британії разом із дітьми, тоді 11-річним Дмитром, і п’ятирічною Вікторією.
У новій країні їм було важко, каже вона, доводилося багато разів змінювати житло та роботу, і вони не мали певності щодо свого майбутнього.
«Це було надзвичайно важко. Не було жодної можливості, не з’являлися будинки для оренди. Я не могла знайти роботу… [потім] я працювала у роздрібній торгівлі, потім я працювала у книжковому магазині, потім я намагалася створити власний заклад. Я виконувала три роботи, волонтером постачала аптечки в Україну і намагалася бути поруч з дітьми», – розповідає вона.
«Я просто намагалася сховатися за важкою роботою, щоб просто не залишатися надовго сама зі своїми думками», – додала жінка.
Її дітям зараз 14 та 8 років, обоє сумують за батьком, який залишився в Україні: «Мої діти відчайдушно хочуть повернутися й обійняти свого тата».
У серпні родина нарешті знайшла власний дім, який вони орендують у Брідпорті поблизу Дорчестера, і пані Патюта почала працювати директором із маркетингу та зв’язків з громадськістю в новій компанії. Вона каже, що сподівається, що її сім’я нарешті повернула кут.
«Я дуже сумую за Україною. Я так сумую за Україною, аж сльози на щоках. Я люблю Великобританію, але хочу повернутися додому. Відтоді ми були лише один раз, і я не ризикую повторити це знову, тому що це був жахливий досвід. Я до смерті бояла за дітей і намагалася зробити подорож безпечною для них».
Вона додає: «З усього мого близького кола друзів я єдина не вдова. Усі інші — вдови за сорок… Я повинна годувати своїх дітей. Я маю дати їм освіту. Зараз моє завдання — створити для них таке майбутнє та стабільність, які дозволять їм жити».
37-річна Марина Довбиш із Запоріжжя відпочивала з родиною на Шрі-Ланці, коли росія вторглася у 2022 році. Знаючи, що не може забрати своїх дітей, Віру, 13 років, і Ніколаса, 10, назад в Україну, вона зв’язалася з друг у Веймуті, який зв’язав її з місцевою сім’єю, яка запропонувала їх спонсорувати.
Після прибуття до Британії вони близько семи місяців жили в прибудові, що належала їхній приймаючій родині, перш ніж переїхати в орендоване житло неподалік.
Хоча зараз вона відчуває себе осілою у Британії, вона каже, що вона та її діти все ще сумують за домом.
«Спочатку, коли ми приїхали, я думала, що це тільки на літо, а потім подумала, добре, може, до Різдва, а потім не кінець і не кінець. Іноді це дуже важко. Ви дійсно просто хочете повернутися додому, тому що ви читаєте всі ці новини, і ви відчуваєте, що ваше серце там, і що це те, до чого ви належите», — каже вона.
Для неї, як і для багатьох українців, які приїхали до Британії, найважливіше – дати своїм дітям стабільне дитинство подалі від війни.
«Мої діти вже мали одну травму, коли залишили все, — каже вона. — Повернення в Україну означало б почати знову з нуля. Я вважаю, що найголовніше – це мати вибір, тому що росія вже забрала наш вибір жити безпечно на батьківщині та вибір мати стабільне дитинство».
Читайте також: З UK до UA: біженці про поїздки додому – у Луганськ, Київ й Нову Каховку
Джерело: iNews