Українська журналістка, поетка, письменниця Катерина Бабкіна, яка після повномасштабного вторгнення проживає у Лондоні розповідає про свій досвід життя евакуації.
Допоки Росія атакує Україну, ні в мене, ні в кого взагалі в світі, не може бути все добре, бо це — ненормально, несправедливо і неможливо.
Це слова Катерини, яка ділиться з виданням Sestry своєю історією.
Виїзд
З липня 2022-го Катерина з дворічною донькою і мамою живе в Лондоні. Вони потрапили сюди випадково. Через кілька днів після початку повномасштабного вторгнення вона вивезла доньку і маму до Вроцлава.
“Я не планувала нікуди виїздити — була серед тих, котрі спершу не вірили, що це дійсно може статися, а потім думали, що це настільки жахливо й неможливо, що має негайно припинитися, бо весь світ зараз об’єднається, аби це зупинити.
Моменту, коли ухвалила рішення їхати, не було — спершу ми просто подалися в гості на Протасів Яр в ОСББ, де було добре облаштоване бомбосховище, потім — на захід України в парі з автом волонтерки, що вивозила до кордону дружин своїх синів та маму однієї з них і собаку іншої — самі хлопці з першого дня були в ТРО. Вона запропонувала, я вирішила приєднатися, не заїжджаючи додому.
І я тепер думаю: як добре, що ми не знали, що саме відбувається за кілька кілометрів від місця, де ми, наприклад, зупинялися, щоби я змінила доньці памперс, ділилися бутербродами і водою”.
Коли дісталися Тернополя, Катерина не спала вже понад дві доби й майже добу провела за кермом. За три години почалися повітряні тривоги, треба було одягати дитину в усі ці зимові речі (це і в звичайному житті непросто — натягнути всі светри, снуди, шапку і комбінезон на активну малечу) і бігти кудись з четвертого поверху без ліфта.
“Я зрозуміла, що коли закінчаться сирени, поїмо та їдемо закордон — зараз здається, що не мислила категоріями порятунку від війни, просто дуже хотіла виспатися”.
Вроцлав
З черги на прикордонному пункті Катерина написала директорові вроцлавського Дому літератури — незабаром мало розпочатися їхнє з донькою перебування у резиденції у Вроцлаві, контракт до якої отримала напередодні разом з престижною літературною премією.
Жінка спитала, чи можуть приїхати раніше.
“Він сказав, що готовий прийняти нас хоч за годину. В черзі на перетин кордону ми провели ще чотири дні і три ночі, в нас (як і ні в кого в черзі) не було запасу бензину, стояли на морозі -12, люди з навколишніх сіл приносили нам їжу, каву, допомагали з авто тим, хто поламався (мені пощастило бути серед них) та пускали до своїх осель помити доньку і змінити їй памперс.
В мене не було документів на машину (техпаспорт пів року до того загубив батько моєї доньки, незабаром ми розійшлися — не через техпаспорт, звісно, — і це принесло в життя багато нового, до відновлення документів так і не дійшло) очікувала, що, можливо, доведеться покинути авто на кордоні, тому попросила друзів з Кракова бути готовими забрати мене з дитиною з пішого переходу”.
Друг Катерини – Лукаш, громадянин Польщі, купив чотири каністри 95-го, перейшов кордон, попросив когось довезти його до її машини в черзі і сів замість неї за кермо.
Бензином вони поділилися з сусідками по черзі, а каністри роздали людям, в яких була снага і сила іти чи їхати кудись шукати паливо. Був уже березень, Катерина ділиться, що вперше з 24 лютого поспала годин п’ять поспіль.
“Весь цей час мозок сприймав інформацію та реальність якось дозовано і хапався за те, що точно міг контролювати… Я читала новини і давала коментарі та роз’яснення іноземним ЗМІ, переказувала гроші на перше спорядження тоді ще для ТРО тим, кого знала, на ліки чи турнікети, підказувала комусь, як зорієнтуватися на пунктах переходу кордону, шукала житло для якихось загублених мам з дітьми, які уже виїхали закордон, і проїжджала свої 100 метрів за годину, рухаючись до пропускного пункту.
В такому ж режимі я продовжувала функціонувати і у Вроцлаві. Тривога і паніка знаходили вихід в дії — я постійно щось замовляла, переправляла, шукала комусь прихисток, допомагала — або волонтерила в центрах прийому біженців, або перекладала і заповнювала документи на отримання номеру PESEL і охоронного статусу людям з нескінченної черги в приймальні міської установи, писала якісь есеї і давала інтерв’ю, купувала продукти, гуляла з донькою, і безкінечно висловлювалася всіма доступними мені мовами, на запит іноземців пояснюючи, що відбувається…”
Однак жінка задумувалася над тим, де все ж таки жити.
Лондон
В Лондоні саме готували до виходу переклад однієї з книг Катерини, і вона поїхала туди.Cпочатку оренда житла у Лондоні планувалася на пів року, але жінка зрозуміла, що хоче там залишитися.
“Лондон дуже добрий до нас. Я мала змогу віддати доньку на два дні в тиждень до хорошого садка — виховательки приходили додому знайомитися, діти ходять на вистави, займаються садівництвом, малюють фарбами при мольбертах в смішних фартушках, їдять за спільним столом. Мою доньку проводжає додому подружка Лотті — обіймає, дивиться в очі і підбадьорливо каже: «Remember, you are such a good girl!»”.
Взагалі, змалечку тут робиться великий акцент на формуванні терплячості, терпимості, товаристськості — спільному створенні безпечного для всіх середовища взаємодії та спілкування, зауважує українка.
Всюди висять нагадування: Пам’ятайте, що іншим, можливо, треба більше часу, аніж вам, — і подібні. Ще більше всюди попереджень про недопустимість мови ненависті, проявів расової ворожнечі чи гендерно-обумовленого насилля, в будь-якому вагоні метро є інформація, як діяти, якщо ви бачите чи підозрюєте домагання, приниження чи торгівлю людьми. Не лише куди зателефонувати та доповісти, а і як підтримати чи не травмувати ще більше жертву, що казати, як поводитися. Крім нагадувань — всюди висять камери, і це дуже сприяє тому, що всі ці нагадування і попередження не марні.
“Я ніколи в житті не почувалася настільки в безпеці, як тут, але це не рятує — мій світ поламаний.
Лондон — мегаполіс, але багато процесів і взаємодій тут значно розміреніші і спокійніші, ніж я будь-коли досвідчувала вдома — це тому, що ми ніколи не жили в такій безпеці і з таким тривалим горизонтом планування. Якось мій друг пожартував: «Sex is great, but did you try not bordering Russia?» — й англійці та французи в компанії засміялися щиро, а українці й українки — дуже натягнуто, бо для нас це не жарт, це правда”.
Катерина додає, що на початку було дуже важко.
“Бо я була дуже асертивна і намагалася вирішити всі проблеми тут і зараз, як вдома. Тут на тлі загального планування, впорядкування, субординації і взаємної ввічливості в усіх проявах це виглядає і відчувається як хамство. Ні, це не світ рожевих поні, і між людьми є свої негаразди і проблеми, але тут дуже мало токсичності — ніхто не вирішує особисті емоційні проблеми коштом інших, випадкових і незнайомих людей в черзі, в автобусі чи в інтернеті”.
Агресувати на інших — неприпустимо. Неприпустимо, навіть якщо ви праві, а хтось ні — завжди є номер телефону, за яким треба доповісти про ситуацію і там розберуться (дійсно розберуться), а між собою вся комунікація спрямована, в першу чергу, на уникання конфліктів, і не дай боже опуститися до переходу на особистості, взаємних образ чи принижень. Це дуже здоровий стандарт взаємодії і він мені дуже близький. Це надзвичайно сприяє тимчасовій адаптації тих, хто втратив дім, не має плану, розуміння ситуації, не знає, що з ним буде далі.
Катерина ділиться:
“Пригадую, в першому класі спеціалізованої з вивчення англійської мови школи вчителька пояснювала нам, що люди в Англії вітаються, питаючи «Як справи?» і що насправді це запитання не потребує відповіді, а потребує у відповідь такого самого запитання. У мене це тоді викликало плутанину: тобто запитання, ще й таке важливе, не потребує відповіді? Навіщо тоді?..
Вчителька, як я тепер знаю, була права лише частково. Насправді ритуальний обмін запитаннями передбачає і відповідь, аякже. Цілком конкретну: я добре. Ввічливу, привітну і приязну і з усіх боків комфортну всім. Як справи? — Все добре, а у вас? — Все добре. Далі можна замовляти свою каву, розраховуватися за продукти, питати, коли на прийомі твоя лікарка чи просто йти собі далі, куди треба.
І от це саме той момент, в якому я ламаюся, щоразу, щодня. Я дослівно не можу сказати, що в мене все добре”.
В мене, напевне, все добре. Я відносно здорова, багато працюю і можу оплачувати своє життя і всі свої потреби, в моєї доньки все гаразд, вона весела, розвивається за віком, в нас є близькі люди, підтримка і допомога, ми в усіх сенсах в безпеці. Я можу також бути — і є — підтримкою і допомогою іншим людям”.
“Моя донька щодня розмовляє з батьком, і хоча знає, що він на війні, але слабо уявляє собі, гадаю, що воно таке, та війна. Вона може сформулювати, що на Україну напала Росія й Україна захищає свою землю і незалежність (і тому похилилася червона калина — це її особистий висновок, до речі!), але мені здається, в її голові це щось таки більше, ніж протистояння за гойдалку на дитячому майданчику, і я не спішу пояснювати їй більше — їй два, блін.
Якщо перелічити все, що відбувається і присутнє в моєму житті зараз, то вийде опис дуже хорошого життя, не лише безпечного і забезпеченого, але навіть наповненого і якісного”.
Катерина пише, що разом з тим, вона не може сказати дуже просту річ: В мене все добре! А в вас?
Замість того Катерина додає, що починає пояснювати — поштареві, медсестрі, випадковому татові на дитячому майданчику чи виховательці в садку, — про дамбу, про чергову приятельку чи друга, котрі загинули чи яких поранено, про тисячі дітей, яких вивезли в Росію, про полонених, доля яких невідома, про нічні ракетні атаки на цивільні об’єкти і ще про тисячі речей, про які насправді мене не запитували.
“Це виглядає, ніби мені щоразу критично розходиться на тому, аби саме ця людина в саме цей конкретний момент часу пам’ятала, що поки Росія атакує Україну, ані в мене, ні в цієї людини, ні в світі просто не може бути все добре. Бо це не добре. Це — ненормально. Несправедливо. Неможливо.
І скільки б я не практикувалася перед дзеркалом і не нагадувала собі, що це просто ритуал привітання — будь нормальна, Катю, бережи себе і живи життя, іншого не буде, зараз є єдине, — це не допомагає, тому що насправді — насправді ж так і є. Допоки Росія атакує Україну, ні в мене, ні в кого взагалі в світі не може бути все добре, бо це — ненормально, несправедливо і неможливо”.
Читайте також, “В Англії немає звичних музичних шкіл”: українка про пошуки роботи.