Українська діаспора в Канаді — одна з найбільших і найкраще організованих у світі. Як її досвід може бути корисним новоприбулим до Європейського Союзу українцям? Особливо коли виживання доводиться поєднувати з політичним активізмом. Про це LB запитало Богдана Кравченка — політолога, колишнього очільника Канадського інституту українських студій Університету Альберти, одного з лідерів українського активістського й культурного руху в Канаді 1970–1980-х років.
“Треба враховувати аспект community development and organization — як організувати громаду на підставі найбільших запитів. Після початку вторгнення відбулося дуже швидке переміщення, люди розсіяні, часто це жінки з дітьми без чоловіків. Політичного моменту і протестів недостатньо, щоб їх об’єднати”, – каже Богдан Кравченко.
За його словами, держави, куди емігрує багато людей, зацікавлені у зростанні самопомочі між емігрантами та зменшенні навантаження на офіційні інституції. Так виникають різні клуби та організації для спілкування, допомоги та обміну інформацією, а також для проведення дозвілля.
“Мікроорганізації є, але немає загальної структури, яка об’єднувала б їх. Має бути щось на кшталт комітетів самодопомоги — і якщо почати, то далі не так складно дістати підтримку від країни перебування.
У Канаді так виникли українські кредитові спілки. Новоприбулі переважно не дуже добре знали англійську мову, не мали кредитної історії, а спілка давала позику під невеликий відсоток на купівлю житла чи автомобіля. Суспільний тиск громади гарантував повернення такої позики.
Тож ідея створити place to meet, місця, де раз на тиждень можна було б збиратися, дуже продуктивна. У Англії українська спільнота заснувала власні pubs — публічні простори. Колись усі сміялися з того, що Йосиф Сліпий (предстоятель УГКЦ, після звільнення з радянських таборів жив у Ватикані. — Ред.) постійно купує будинки. А зараз будинок, придбаний ним у Лондоні, має важливу організаційну роль. Це Український інститут у Лондоні”, – розповідає експерт.
Які ще вдалі зразки такого об’єднання громади?
У Едмонтоні (один з двох найбільших центрів української громади в Канаді. — Ред.) — вам це може видатися дивним — найбільшу кількість людей, нарівні із церквою, об’єднують українські танцювальні групи. На концерти ансамблів «Шумка» й «Черемош» приходять тисячі глядачів, а хореографічні класи мають сотні дітей, які в такий спосіб підтримують свою етнічну ідентичність…
Багато що зміниться після війни. Це питання часу, але також це не впаде з неба. Хтось має каталізувати процес.
Я був одним з таких організаторів у своєму поколінні. Ми постійно щось організовували. Мій батько суперрелігійний, мій брат — священник, тож я ходив до церкви (і примушував своїх дітей). До української школи в суботу по обіді ходили мої діти; у Едмонтоні тоді також діяли тримовні школи в складі офіційної системи освіти. Я був членом української кредитної спілки. Був у батьківських комітетах. Очолював українське спортивне товариство і тренував футбольну команду українських хлопців: з України походили ще їхні прадіди, але ж футбол є футбол. І вони були горді з того, а надто коли ми виграли кубок провінції.
Про шлях успішних емігрантів з України
Богдан Кравченко розповідає, що друге покоління повоєнної хвилі еміграції до Північної Америки, зокрема Канади, мало високу соціальну мобільність. Молодь масово вступала до університетів, і це стало основою для створення Союзу українських студентів Канади, який мав значну роль у лобіюванні впровадження політики мультикультуралізму на урядовому рівні. Кравченко очолював Союз у 1970–1971 роках.
“Так у громаді виникла досить велика група професіоналів з вищою освітою. Звідти багато чого пішло, як-от Клуб українських підприємців, Ukrainian Professional and Business Federation. Приблизно раз на місяць вони збираються на вечерю в гарному готелі — розмовляють про українську громаду, звісно ж, також про бізнес, про те, де взяти хорошого юриста тощо”, – продовжує він.
“Тоді ж ми як студенти почали вимагати курси української мови в певних університетах. Так з’явилися професори, що жили з викладання української мови. Громаді це давало інтелектуальну вагу: були ті, хто міг виступати, брати участь у конференціях, давати інтерв’ю пресі. У підсумку постав КІУС, фінансований урядом Альберти”.
Він каже, що для аналогічного існує потенціал і в Європі.
“Дивно, що та колосальна кількість дуже добрих аналітиків з України, які працюють тут, а також численні українці в західних вузах і дослідницьких установах досі не організувались, наприклад, в European Ukrainian Studies Association“, – додає Кравченко.
З його слів, соціально-політична активність діаспори, хоч і не була масовою, але мала вагу і привертала увагу уряду та ЗМІ. Зокрема, коли в Україні набирав обертів дисидентський рух, після атомної катастрофи на Чорнобильській АЕС та інших важливих подій.
Про стосунки з російською діаспорою та «хорошими росіянами», взаємодія з якими є окремим питанням для українців у сучасній Європі
“Більшість канадських українців походять із Західної України й не мають з росіянами нічого спільного. Українська громада значно більша, ніж російська. Лише невелика частина українців — з Великої України, тобто з територій поза Західною, — мала попередній досвід взаємодії з росіянами. Мої батьки — зі Східної України. І цим українцям росіяни вже так набридли в Радянському Союзі, що якого чорта тут? Ми не мали з ними навіть соціальних контактів. І вони не були помітні.
Сьогодні це трохи інше. Я живу в Центральній Азії, добре знаю російську мову, у мене зараз є колеги-росіяни. Bони соромляться через те, що діється в росії. І не хочуть обговорювати це, бо для них, демократів, то дуже емоційне питання. Але, звісно, у Європі є активні росіяни, які також приїхали після початку повномасштабного вторгнення…”
Нині ж, за словами Богдана Кравченка, відбувається важливий для світу процес “переоцінення й девальвації всього, що має стосунок з росією”.
“Виявляється, що це дрянное і те дрянное. Мейнстрим російської культури не спроможний промотувати гуманістичні цінності; і саме російським демократам слід упоратися із цим. Pосійська інтелігенція просто в депресії від цього всього. А нам треба робити своє діло…
Росія дуже активно дезінтегрується. Фактично те, що відбулося тепер для світу і для багатьох українців — це усвідомлення, яке то жахливе болото. Це розуміння, що в росіян немає національної ідеї. Їхня національна ідея — це імперія”, – зауважив Кравченко.
Джерело: LB