Леся Марущак, відома канадська художниця українського походження, повертається до України зі своєю новою виставкою “Поезія наших дітей”. В Інституті проблем сучасного мистецтва ви зможете побачити її унікальні текстильні скульптури, фотографії та взяти участь у подвійному перформансі. Виставка є продовженням її попереднього проекту “Марія”, присвяченого Голодомору.
Цього разу художниця зіставляє тему Голодомору з викраденням РФ українських дітей, а також першою програмою інтернування в Канаді, коли до таборів примусово перемістили приблизно 9000 людей, переважно українського походження.
The Village Україна поговорили з Лесею Марущак про інтерпретацію вірша Сергія Жадана «Як ми будували свої доми?», вираження колективної травми в танці й збереження української ідентичності в Канаді.
«Ізоляція дає змогу зберегти культуру»
Предки Лесі Марущак переїхали до Канади ще в 1896 році. Запитуємо, як вдалося зберегти українську ідентичність навіть на рівні імені та прізвища. Художниця відповідає частково українською, частково англійською:
– Я виросла на фермі. Біля нас було маленьке містечко, Альвена. У цьому містечку жило приблизно 100 людей, усі українці й усього троє поляків. Українська була моєю першою мовою, я чула її на вулиці, в школі, в церкві. Це було ніби гетто на канадських преріях. Ізоляція дає змогу зберегти культуру, – розповідає Леся.
Частина родичів Марущак пристосувала себе до канадської культури, наприклад, прізвище «Котелко» змінили на «Котел», коли переїхали до великих міст у Східній Канаді. Але художниця не хотіла змінювати ім’я попри те, що неукраїномовним людям було важко його вимовляти. Жартує, що за правильний наголос у прізвищі (на другий склад) уже навіть і не бореться – головне, щоб ім’я вимовляли правильно.
– Було відчуття, що маю бути українкою, це було дуже важливо для мене. Відчуття мрії, яку українці привезли із собою. Я займалася українським танцем, грала на цимбалах, декламувала поезію, – додає Марущак.
Вона згадує поїздку до Чернівців у 1979 році – поїхала туди за студентським обміном, коли навчалася в університеті Саскачевана. Каже: ще тоді була вражена «м’якою русифікацією»:
– Нав’язування російської мови в школах, необхідність змінити імена, знищення церкви, творів дисидентів. Ми пережили подібне в Канаді, але було важко зрозуміти, навіщо змінювати свої імена, чому має бути г там, де було ґ. Часом в Україні не знали, наскільки тут, у діаспорі, ми старалися й працювали, щоб усе врятувати. Як ми боролися, щоб не забути культуру, – коментує Марущак.
Певний час вона працювала в канадському уряді, помічницею заступника міністра. До мистецтва прийшла, коли дізналася, що в неї невиліковний рак крові. Художниця каже: мала минути добра половина життя, щоб вона нарешті змогла розповідати в мистецтві історії, так чи інакше пов’язані з Україною.
Своїми джерелами натхнення називає естетику німецьких художників – Ансельма Кіфера – дослідника Голокосту як катастрофи внаслідок німецького нацизму – і Герхарда Ріхтера, який працює на межі фотографії й живопису. Крім того, художниця відзначає колористику Харківської школи фотографії й згадує про Казимира Малевича:
– Малевич важливий для мене саме через «Чорний квадрат», через те, що він повісив його на місце ікони. Я навчалася як іконописиця, тож за допомогою «Квадрата» встановлюю зв’язок із репресованою релігією, – пояснює Леся Марущак.
Протягом довгого часу художниця вивчала візантійський іконопис, тож і у сучасному мистецтві може використовувати давні мистецькі методи (наприклад, малювання яєчною темперою – сумішшю жовткової емульсії та кольорового порошкового пігменту).
В Україні художниця востаннє була у 2019 році, коли готувалася до виставки «Марія» в Національному музеї Голодомору-геноциду – проєкт був присвячений жертвам 1932–1933 років. Але каже, що навіть на відстані продовжує себе відчувати частиною України. Наприклад, нещодавно цікавилася у своєму Facebook, чи відчувають українці в діаспорі себе на війні (Are you at war?) І майже всі українці в діаспорі сказали, що так. Утім, якщо говорити про Канаду загалом, то «втома від війни» неминуча, вважає Марущак:
– Нещодавно один американець сказав мені, що не впевнений, чи варто вивішувати український прапор, що українці – колабораціоністи з нацистами. І тоді зрозуміла, що попри те, що Канада підтримує Україну, також є багато дезінформації. Тож я працюю над тим, щоби моє мистецтво спонукало до емпатії, було справжнім – це не штучна конструкція на стіні. Це місце, куди можна прийти, щось відчути й повернутися зі спогадом. Треба продовжувати розповідати історії.
«Амбітні інсталяції у пейзажі»
Леся Марущак розповідає історії не лише за допомогою фото (яке називає своєю відправною точкою) – художниця працює з перформансом та «амбітними інсталяціями в пейзажі». Приводом для діалогу з місцем і землею стали зйомки стрічки The Diggers: Memory of Making, де художниця зафільмована в процесі створення.
– Тоді я надрукувала велике фото, чотири метри, на японському папері. Воно було схоже на покривало для дитини. Я берегла його, щоб з ним нічого не сталося. Але коли я почала з цим фото ходити преріями – босонога, у вишиванці – почалися шалений вітер і дощ. У мене був вибір – утікати й зберегти папір ідеальним або нехай природа робить своє. Я обрала другий варіант. І тоді я зрозуміла, як моє мистецтво пов’язане із землею – земля сама є актором, активним гравцем, а не статичним, – пояснює Леся Марущак.
Канадська земля й природа раніше змушували українців у діаспорі відчувати постійну невизначеність, каже художниця. Це і про те, що замість хати доводилося викопували ямки в землі, ризикуючи замерзнути на смерть на тридцятиградусному морозі. І про те, як ризиковано бути фермером, коли не можеш контролювати природу й свій урожай – так художниці казав її батько.
Тому для Марущак було важливо дослідити першу програму інтернування в Канаді на рівні з Голодомором і викраденням РФ українських дітей:
– Програма інтернування була в Канаді, США, Великій Британії. Ми часто говоримо про інтернування під час Другої світової війни, але й у Канаді мало хто говорить про інтернування під час Першої світової. З вибухом війни невинні люди приїхали сюди в пошуках кращого життя, а натомість зводили табори, де мали замкнути самих себе, – каже художниця.
Саме в преріях, де жили предки Лесі Марущак, відбулася канадська частина перформансу, яку Леся Марущак створила спільно з Мішею Горачек у травні 2023 року (і яку тепер показують як відео в Інституті проблем сучасного мистецтва).
– Земля, де я працюю, пронизана емоціями, історією поколінь і майже позачасовістю, – коментує Марущак.
До ритуального танцю на землі захотіли доєднатися чимало українців із діаспори, але більшість із них хотіли просто спостерігати за процесом, а не брати в ньому участь, згадує художниця.
– Але коли вони побачили, що відбувається, то всі взялися до руху. Лише моя мама не змогла бігати – в неї були проблеми з коліном, – каже Леся, яка й сама стала учасницею ритуального танцю, в накидці з вовни й шовку, пофарбованих пігментом рослин із рідних степів.
Інші учасники перформансу були вдягнені у вбрання з конопель, виткане в Україні вручну. Перформанс проводили в межах трьох кіл, означених борошном
Ритуальний танець про колективну травму й текстильні скульптури дітей
– Я хочу тут бути. Хочу бути частиною цього. Мені важко тут сидіти, коли відкривається моя виставка: мені треба все чути, бачити людей, спілкуватися з ними, спостерігати, як діє мистецтво. Але я довіряю смаку людей, із якими працюю [співкураторки виставки – Яна Гринько й Марина Богуш], а також дуже поважаю такі інституції як Інститут проблем сучасного мистецтва та Український культурний фонд, – каже Леся Марущак.
На відкритті виставки [15 серпня] художниця виступає з відеозверненням. Зі стін дивляться 12 дитячих портретів.
– Це діти з канадських таборів інтернування, діти Голодомору та діти сьогоднішньої війни. Я працювала з диджитал-файлами, але хотіла повернути їх до аналогового стилю фотографії, – пояснює Леся Марущак.
Свій метод роботи художниця називає фотоживописом – використовує сучасний фотопапір і срібно-желатиновий папір часів радянської України, у якого вийшов термін придатності. Після цього повторно фотографує зображення, збільшує копії й обробляє їх хімічними реактивами та пігментами.
Художниця працювала зі світлинами з Архіву провінції Саскачеван, приватної колекції Юрія Лугового й сайту Національного музею Голодомору-геноциду.
Крім фото на стінах, у центру зали з чотирьох боків розвішані шовкові метрові полотна з відбитками дитячих світлин. Це текстильні скульптури, що трансформувалися з умовного паспортного розміру чотири на три. Полотна напівпрозорі й оживають від рухів відвідувачів. Текстильні скульптури супроводжували й перформанс у Канаді – тоді вони вступали в діалог із танцівниками, землею та вітром.
Ці полотна – теж частина перформансу: відвідувачів просять стати біля полотен, які орієнтуються на чотири сторони світу.
Леся Марущак називає постановку скоріше не перформансом, а ритуальним танцем: коло мовби визнає індивідуальність кожного, хто туди приходить і хоче висловити біль втрати. Тож українські перформери не мали повторювати рухи виконавців танцю в Канаді, скоріше показати основний концепт, що їх поєднує.
Читайте також, “Я не прийняла канадське громадянство”: блогерка про еміграцію та війну.